Татіка!
Це Ваш власний вірш?

Вибачайте, що російською, але вірші дуже гарні, щоб ними не поділитись:


Как много тех,с кем можно лечь в постель...

Как мало тех,с кем хочется проснуться...

И жизнь плетёт нас словно канитель...

Сдвигая, будто при гадание блюдцем.

Мы мечемся:-работа...быт...дела...

Кто хочет слышать--всё же должен слушать...

А на бегу--заметишь лишь тела...

Остановитесь...чтоб увидеть душу.

Мы выбираем сердцем --по уму...

Порой боимся на улыбку-- улыбнуться,

Но душу открываем лишь тому,

С которым и захочется проснуться

Просто так, для Маєчки Шутенко :

Бог не осуджує щасливих,
Бо їх так мало на землі.
А в цім житті однім-єдинім
Всім щастя хочеться знайти.
Щоправда щастя у всіх різне:
Комусь достатньо лиш води
Відпити із глибин криниці
В задушливо-спекотні дні,
А кому й моря буде мало
У оксамитовий сезон.
Таким потрібні ще й Канари,
І краще назавжди й цілком.
Хто ж ладен кусень хліба бачить
Щоденно на своїм столі,
А хто бажає світом править
Одноосібно і завжди.
Для кого щастя - дім і гроші,
Для кого - мандри по світах,
Солодкий дим вечірніх вогни,
Куліш з старого казана.
Комусь велике щастя - діти,
Їх перші кроки і слова,
А в інших, правди ніде діти,
Як у метелика життя.
І всіма нами править Сила,
Найвища Сила на землі.
Завдяки їй з нас кожен - диво,
І різні долі маєм ми.
І все ж по-справжньому щасливі
В шаленім світі лише ті,
Котрі по-справжньому любили
З щасливим щемом у душі,
Кого ясні кохані очі
Вдень переслідують й вночі,
Хто прийме смерть на ешафоті
За очі зоряні оті,
Кому ніщо в житті не миле,
Без рідних рук, тепла долонь…
Щасливі ті, котрі любили,
Даруючи душі вогонь

Ластівко,дуже дякую за увагу і зворушливі,прекрасні вірші ,від яких щемить душа і проситься на волю,хочеться співати і любити...
Коли читаю цю сторінку,то і плачу і радію...,навіть одна капля такого поетичного бальзаму здатна загоїти душевні рани...і розтопити лід ...найхолоднішого серця!
Дівчатка ,Вам всім від мене

Ластівко вірші неперевершені!!!!!
Де Ви постійно такі перли віднаходите?

Оля-ля,
в своєму записничку)))) Вірші - найкращий лік від депреснячку

А горам завжди значно важче жить…
Рівнині – що?
Вона як є – рівнина…
На горах небо зморене лежить,
Ховається в них пташка і звірина,

А гори не ховаються – стоять,
Такі, як є, усім вітрам відкриті…
Комусь же треба небо підпирать,
Щоб нам було надійніше у світі.

Комусь же треба першим буть в ряду,
Приймать на себе грози і лавини
І від рівнин відводити біду,
Собою прикриваючи рівнини.

Вони відкриті – і тому січуть
Їх і дощі, і хвищі, палить змора,
Тумани сліплять і морози б’ють…
Та гори вистоять.
На те вони і гори.

Ластівка,
а Ви самі пишете? Це Ваші вірші, де автор не вказаний?

Оля-ля,
та ні Де автор не вказаний - я просто не знала чий автор, а вірші - гарні. Я взагалі до таких речей неуважна. Читаю книжки - можу не памятати імена героїв, мені сам процес, так сказать, важливий , може по прочитанню забути автора. Знаю, що не добре це, але така вже є і ніц з тим не зробиш, ну не може людина бути суперовою у всьому

Не шукай недоліків у інших,
А у себе намагайсь знайти.
Бо нема нічого в світі гірше,
Як сліпцем навпомацки брести.

Ти в собі знайди усе, що треба,
Але з висновками не спіши.
Хто зна, що ще буде треба
Твоїй дивній і вимогливій душі.


Шукаєш схожого на себе
знаходиш схожого на себе
і утікаєш: бо знаходиш
занадто схожого на себе.

Такі ж у нього мрія й доля
а ти втікаєш мимоволі
бо надто кращого за себе
знаходиш
в схожому на себе. Олеся Мамчич

Десь поділась на Землі доброта,..
Заховалась, замовкла, притихла...
Може з моди вже вийшла вона
І життя не врятує від лиха?

І уже назавжди між людьми
Полином гіркоту пустить злоба.
І вдихаючи щастя весни,
Ми байдуже поглянем спідлоба.

Але, люди, не можна ж то так
В клітку душу свою закривати
Й через всі негаразди і брак
Дать байдужості панувати.
від Тетяни Доценко

Г. Світлична
Свято у Ганни
Людно, ой людно у Ганни в оселі!
Вже й не причиняються двері сінешні.
сини її, всі четверо,-ой лелечко, леле!-
До матері
в гості
з"їхались
нарешті.
Та такі ж вродливі, такі прегарні!
З ними чорноброві ставні дружини.
Та всі ж учені!
А в тітки Ганни
Від роботи, від чорної,
весь вік випиналися жили.
А вже ж так дожидала!
Уже звіддавна
Й огірків понасолювала, і грибочків.
Та тримала синів десь робота державна,
А робота- не мати,
чекать не хоче.

Нині у Ганни все-все святкує:
Руки складені в мудрім вироку.
Піч висока, що локшиною парує,
і ворота святкують, відкриті широко.
Стіл прегарно убраний святковою плахтою.
Свято в Ганни, ой, люди, яке ж то свято!
Ясно світиться усміхом сива Ганна.
Вся така урочиста, святковолика,
Мабуть, вперше в житті не клопочеться, не метушиться.
Ну, а вже коли свято- то тут і музики, без музик не годиться.
Але хто там журиться?
Нумо, зачніте, сурми!
А як сурми справді
таки почали,
Попливла стара Ганна, попливла понад юрмами,
Аж за обрії , вкривані таїною імли.
На долонях синів, течією своєю тихою,
Попливла, мов у вічності на крилі...
Світе, глянь, це синочки мої приїхали,
Ой, не чую на радостях під собою землі!
Світ дивився й мовчав.
Проводжав її поглядом ледь зболілим,
І розпачливо думав-
аж хмарилась голова:
О, якби хоч би трохи синочки вміли
Приїжджати до матері,
Коли мати іще жива...

lana!
Дуже зворушливо! Читаю і ледве стримую сльози...