Пожовкла фотографія стара.
Тут мама й тато молоді, і я маленька.
На очі накотилася сльоза.
Коли це було? Боже мій миленький!
Шматочок із дитинства дорогий коли дерева ще були великі.
Коли кудись летіли журавлі, а ми вслухалися в тривожні їхні крики.
Чомусь за палку взявся наш сусід, а я біжу, щаслива, безтурботна.
Він повертається мені услід : -Радій життю, воно безповоротне...
Вечірня вулиця і зграйка дітлахів,
І голос мами- кличуть вже до хати.
Та звідки нам було тоді вже знати, Що ті хвилини щасливіші від усіх?..
Пожовкла фотографія стара, вертає у дитинство знову й знову.
Роки, неначе білі журавлі летять, та не вертаються потому.

Забіла Н.
Два Морози

Два морози йшли у ліс,
все вбирали в іній.
В того був червоний ніс,
а у цього - синій.
- Старший буде той із нас, -
каже брат до брата, -
хто людину зможе враз
до кісток пробрати!
Їде дядько в сіряку,
їде пан у шубі.
- Вибираймо до смаку,
братику мій любий!
Посміхнувся Синій Ніс
і побіг до пана:
- Як би швидко кінь не віз,
я вже не відстану!
А Червоний Ніс з гори
дивиться й сміється:
- Крізь куниці та бобри
він і не проб ється.
Ну, а з дядьком аж ніяк
я не забарюся:
під розірваний сіряк
зараз заберуся!
Синій Ніс на пана враз
налетів щодуху.
От під комір вже забравсь,
от схопив за вуха.
Пан ховає в хутро ніс,
зовсім замерзає.
А мороз під шубу вліз
і не вилізає.
І щипав, і пік як слід
пана всю дорогу.
Та й лишив біля воріт
вже напівживого.
В сніжній віхолі назад
наш мороз понісся.
- Чи вже впорався мій брат
з дядьком на узліссі?
А мороз - Червоний Ніс -
теж за дядька взявся.
Дядько крекнув, з санок зліз
та й підперезався.
Витер іній, що вже встиг
обліпити брови,
і ступивши просто в сніг,
став рубати дрова.
От мороз поліз в дірки,
і пече, й щипає,
тільки дядько залюбки
знай собі рубає.
Вже подертий сірячок
зовсім змок від поту.
Відступив мороз на крок,
каже: - Ну й робота!
Дядько вже сіряк скида,
видно, вгрівся добре.
На сіряк мороз сіда,
каже: - Ач, хоробрий!
Як залізу я в сіряк
та укрию льодом,
от тоді й побачиш, як
задубієш згодом!
Склавши дрова, дроворуб
йде до одежини.
А сіряк цупкий, як луб,
весь - як та крижина!
І, натішившися вкрай,
морозець радіє:
- Шубу з льоду одягай!
Я тебе зогрію!
Каже дядько: - Не шуткуй!
Забирайся духом! -
Та й почав по сіряку
молотить обухом.
Захрустів в мороза бік,
затріщали кості.
Ледве-ледве він утік,
плачучи від злості.
Вдягся дядько та й погнав
коника до хати.
А мороз пошкандибав
під замет зітхати.

Швидко!!!

Швидко встань і одягнися!
Швидко снідай, не барися!
Швидко руки мий і шию!
Швидко, бо сама помию!
Швидко, тато нас чекає!
Швидко, наш трамвай тікає!
Швидко забігай до класу!
Швидко, бо немає часу!

І весь час немає часу...
А я хочу самостійно
по калюжі йти спокійно,
їсти бублик півгодини
і дивитись на машини, 
і на дощик, і на хмарку,
на кота і на канарку.
Довго хлюпатись у ванні,
бумкати на барабані,
пасочки ліпити з глини,
і не бігти щохвилини.
 
Зрозумійте, це - важливо:
хочу жити не-квап-ли-во!

Вірш просто прекрасний.
Надіюсь, ви не проти, що він російською)

Есть люди с особо чувствительной кожей –
их лучше не трогать. Они не похожи
на всех остальных. Они носят перчатки,
скрывая на коже следы-отпечатки
лилового цвета от чьих-нибудь пальцев,
бесцеремонных в иной ситуации.
Они опасаются солнца в зените.
Обычно, надев толстый вязаный свитер,
выходят из дома по лунной дорожке
пройтись; и не любят, когда понарошку,
когда просто так, не всерьез, не надолго.
Болезненно чувствуют взгляды-иголки
и крошево слов. Они прячут обиду
в глубины глубин, но по внешнему виду
спокойны они, как застывшая глина,
лишь губы поджаты и паузы длинны.
Они уязвимы, они интересны;
и будьте чутки и внимательны, если
вы их приручили: они не похожи
на всех остальных – они чувствуют кожей.

Дарка дякую за вірші