Ця осінь з очима кольору вишні,
Це листя, що падає золотом вниз,
Це місто, де ходить дахами Всевишній,
Цей дощ, наче осені вічний каприз...
Цей жовтень не жовтий і не зелений,
Він кольору щастя і теплих дощів.
Блукає кохання між гілками клена
І слухає осені лагідний спів.
Ця осінь чомусь загадково-печальна,
Ця осінь замріяно дивиться ввись..
В очах - нерозгадана вічная тайна
Про те, що ще збудеться, може, колись...
Ця осінь, це листя, це місто, цей дощ...
Цей жовтень з коханням заплутались в клені.
Бруківка, будинки і гамір всіх площ
Співають цій осені гімни шалені.
Ця осінь з очима кольору смутку
Так довго не хоче тепло відпускати,
Кидає під ноги ніжності жмутки
І мріє про те, що ще буде кохати...

Людмила Пуляєва

Не бійся бути доброю на світі,
Умій від серця щирого прощати,
Прощати так, як вміють тільки діти,
Щоб у вчорашнє більше не вертати.
Умій любити так, як люблять діти,
Щоб без умов, без комплексів, без здачі,
Щоби не йти, не бігти, а летіти,
Коли хтось поруч безутішно плаче.
Вмій забувати гіркоту полину,
Щоби образи в серці не таїти,
Бо ми не ангели, ми загубили крила
Ще там, в раю, як почали грішити.
Як серце раптом зранене побачиш,
Що при дорозі все стікає кров’ю,
Не бійся, що себе усю розтратиш,
А нахилися з щирою любов’ю.
Не поспішай ніколи говорити,
Вмій слухати, чужим пройнятись болем,
Чи радістю чиєюсь засвітитись,
Як серце друга тихо заговорить…
Тебе Господь створив, щоб ти любила,
Щоб добротою в світі цім світити.
Бог позичає іноді нам крила,
Щоб і літати, не лише ходити.
Не бійся залишати всюди квіти,
Рожеві, білі, жовті та червоні,
Бо скрізь колючі кактуси по світу,
А треба і фіалок, і півоній.
А наостанок знову побажаю
Прощати і любити, і радіти.
Роки нас від дитинства віддаляють,
Але ми будьмо простими, як діти!
Марія Звірід

Дівчинко, не поспішай.
Покинь пусті спроби
Впіймати у полі вітер.
Зачекай. Краще лови
Миті... Упивайся
Запахами, смаками, звуками
Рідного дому.
Запам’ятовуй, яке на дотик
Кохання.
Смакуй хвилини.
Бо скоро буде нова мандрівка,
Після якої твій дім
Здаватиметься тобі дещо
Іншим. Хоча насправді
Іншою будеш ти.
Запам’ятай своє серце сьогодні –
У нім також є відблиск Бога.
Надія Гербіш

Я дурницями
Переймаюсь.
Правда, Боже?
У контексті вічності
Це все –
Порох.

Я пересипаю
Порох
Із руки в руку,
Не помічаючи
Коштовного каміння
Під ногами.

А в контексті вічності
Саме воно
Має
Значення

Надія Гербіш.


Правді гарно? Так в житті часто буває, переймаємось дрібницями і не помічаємо поруч коштовного, справді цінного, найдорожчого..

Буває мить якогось потрясіння:
побачеш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
уже аж відти згадуєш себе.

Ліна Костенко

Л Ю Б І Т Ь Д Р У Ж И Н

Любіть дружин, вони у вас єдині,
Любіть дружин, вони самі святі,
Вони кохані, ніжні, добрі, милі,
Вони найкращі на усій землі.

Тепло і радість створюють у домі,
Добро і ласку сіють лише в нім,
Такі - в дружин коханих їхні долі,
Вони лиш варті золотих перлин.

Ви їх кохайте, бо вони єдині,
Кохайте зранку, вдень та уночі,
Вони завжди тендітні і красиві,
Дружини ваші справді золоті.

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить - як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.

© Ліна Костенко

***
Ми антикварні до нестями
і акварельні до білизни,
i многолітні почуттями,
і малолітні ревматизмом.
Вже не керовані тяжінням,
посріблено-позолотілі,
ми дожидаємо успіння
та перевтілюємся в тілі,
коли рости не перестали
з усього тіла тільки вуха,
коли примноженню печалей
сусідствує упадок духа,
не розпрямивши рідні плечі,
не розімкнути ці обійми –
по-підлітковому старечі
і по-старечому лелійні.

Ірина Старовойт, із поетичної збірки «Гронінгенський рукопис»

Дякуєм Тобі, Господь, за те, що Ти нас любиш,

Хворих дивно зцілюєш, молитви наші чуєш.

Від незгоди, зла завжди Ти нас охороняєш,
Всі потреби наші знаєш і допомагаєш.

Ти однаково всіх любиш і слабких і сильних,
І великих, і маленьких, і багатих й бідних.
Любиш нас безмежно Ти, бо ми Твоє творіння,
І з небес даруєш нам Свої благословення.

У житті, якщо ти станеш Богу довіряти,
Буде Він, як вірний Друг, тобі допомагати.
Треба тільки своє серце перед Ним відкрити
І в своє життя Ісуса щиро запросити!