Є в Донецьку рідний дядько, а тітка — у Львові.
Наче двоє українців, та різна в них мова.
А коли до мене в гості приїздять на свята,
Цікавішої розмови годі й пошукати.
Вітаючись, тітка завжди каже: «Слава Богу!»,
Дядько ж: «Здрастє!» — вигукує ще біля порога.
За стіл порізно сідають, аж смішно дивитись,
Та встигають за обідом тричі посваритись.
Тітка тости промовляє за народ, родину,
За щасливе майбуття неньки-України.
Дядько їй наперекір: «Что дала свобода,
Если отобрали всё у нашего народа?»
«А чому в твоїм Донецьку всі російські школи?
Твої діти українську не вивчать ніколи».
«А во Львове у тебя лишь одни бандеры,
Переделать всё хотят на свои манеры».
Коли пісню «Про калину» тітка заспіває,
Дядько — «Во поле берёза...» тут же зачинає.
Ось такі вони обоє, рідні брат й сестра.
Їм давно порозумітись підійшла пора.
І я мрію, щоб у мене за моїм столом,
Донеччанам і львів’янам затишно було.
І я вірю, що невдовзі настане та днина,
Коли вони обіймуться, як одна родина!

Л. Кужель

lana,
Однажды вечером в кругу одной семьи,
Шел разговор сердечный откровенный:
Что каждый подарил бы в знак любви
Спасителю сошедшему на землю?

Отец сказал: "Нет в мире ничего,
Чего достоин Он любвеобильный!
Я ноги бы в слезах омыл Его,
Уставшие от стезей мира пыльных."

"А я бы ложе лучшей простыней
Усталому Спасителю покрыла,
Чтобы нашел Он отдых и покой," -
С улыбкой нежной мать проговорила.

И только мальчик маленький молчал,
Задумчиво глядя во тьму, в окошко.
"А ты бы что, сынок, Иисусу дал? -
Спросил отец - Скажи нам честно, крошка."

Ответил тихо мальчик: "У меня
Игрушка есть для сердца дорогая,
Из плюша я отдам Христу коня."
И рассмеялась вся семья родная.

Смеялись долго... Вдруг раздался стук.
Дверь отворилась. Все умолкли сразу.
В глазах отца семьи блеснул испуг:
Вошел унылый бомж в одежде грязной.

В опорках ноги, из прорех торчат
Ступни немытые. Небритый, некрасивый.
Униженность в осанке и в очах.
"Что нужно вам?" - спросил отец брезгливо.

"Нельзя ли мне в сарае вашем ночь
Поспать?" - спросил униженно бездомный
" Нет, нет!" - сказала мать -

"Ступайте прочь!
Мы на ночь не пускаем незнакомых".

"Постойте, дядя!" - мальчик закричал,
Слезу смахнув ладошкою украдкой.-
"Я Богу дать лошадку обещал...
Возьмите, дядя, хоть мою лошадку!..."

Калитка тихо скрипнула опять,
Семья сидеть осталась тесным кругом,
Но глаз не смели ни отец, ни мать
На мальчика поднять; ни друг на друга.

Мы часто в жизни не жалеем слов,
Красивых слов, напыщенных ничтожных.
На деле познаются лишь Любовь
И Доброта, слова без дела ложны

А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,—
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.

Старесенька іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здров'я, де тепер воно?
І знов іде... Зникає за деревами...
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.
Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!
Якими я скажу тобі словами,
що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать.
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать.

Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.
А ті казки, те слово, ті сади,
і так по крихті, крихті Україна -
іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.
Зверни додому з білої доріжки.
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...

Старесенька, іде чиясь бабуся,
і навіть хтозна, як її ім'я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
щоб думати, що, може, то моя.
(Ліна Костенко)

День со счастья начинается,

Счастье встало раньше всех!

Счастье маме улыбается,

Развернув улыбку в смех.

Счастье по полу зашлёпало,

Босиком и без штанов,

Моё счастье голопопое,

Несмышленое оно,

Шабутное и несмирное,

Тут ломает, там крушит,

Над губой усы кефирные,

Вот оно ко мне бежит!

Мої думки...
Як тільки вечір наступає
Я свій щоденник відкриваю
І пишу правду я йому
Хоч не солодку а гірку,
Що роблю,як я тут живу,
Мене принизять-я мовчу.
А потім очі я закрию
І бачу я свою країну
Лечу додому лиш в думках
І в своїх незабутніх снах.
У рідний дім ,у свою хату,
Я бачу друзів,тата,брата
Всіх я цілую,обнімаю...
Але це сон,я добре знаю
І зі всіма я попрощаюсь
Завжди сумна я прокидаюсь.
Бо усвідомлюю,що я-
Далеко,там моя сім"я
І мій коханий,близькі,друзі
Та повернутись я не в змозі
Лише у снах я бачу всіх,
І чую їх веселий сміх
Говорю з ними і жартую
Лише в думках туди лечу я.
Тут все чуже мені й немиле
І ця країна і земля,
Й дерева хоч вони красиві
І хата ця і та сім"я.
І всіх побачити вас хочу,
Але не в сні ,а наяву
І скоро я до вас приїду-
Бо тут існую,не живу...

У меня сегодня праздник,
Круче он, чем Новый Год.
Ты с утра в постель мне подал
Замечательный компот.
Не нашел на кухне кофе.
Он — на полке, где всегда.
Ты про это знать не можешь.
Впрочем, это ерунда.

Ты компот налил в бокальчик
Со щербинкой на боку.
Не нашел, сказал ты, чашки.
Это я понять могу.
Я ж не зря вчера старалась
Спрятать всё, что жалко бить.
Чтоб сегодня самой доброй
И терпимой самой быть.

Пол бокальчика компота
На постель ты расплескал.
Не волнуйся, милый, что ты,
Дай-ка мне скорей бокал.
Я допью его с улыбкой,
С благодарностью допью.
А за новую простынку
Как-нибудь потом убью.

Ты яичницу пожарил?!?!!!
Прямо будто я в раю?
Пусть она со скорлупою,
Я её пережую.
Ой, а это что? Мимоза?
Да когда же ты успел?
Ах, вчера? И ловко спрятал?
Удивить меня хотел?

Где же ты её припрятал?
Да-а? В костюм свой выходной?
Ни за чтоб не догадалась!
(Чистить буду в выходной.)
Сам помоешь ВСЮ посуду?
Две тарелки? БАЦ! Одну.
Не волнуйся, всё в порядке.
Веник вон стоит, в углу.

До чего ж ты мил сегодня,
Просто хочется рыдать.
Собираться? К маме в гости?
Не могу тебя узнать!
Тёщу — мамой? Это круто!
Я не смела и мечтать.
На руках нести не надо,
Лучше за руку держать.

Я не вздрогнула ни разу,
Улыбалась во весь рот.
Не сказала ни «зараза»,
Ни «безрукий», ни «урод».
Хорошо, что праздник женский
Не решили удлинить.
Ведь реально невозможно
Долго это выносить.

Я шукала тебе все життя...
Я чекала на тебе щщоночі...
Я боялась, що всі почуття
Дочекатись не зможуть ці очі...
Я боялась, що сонце зайде,
І що місяць не гляне в вікно...
Що життя пролетить, промине,
Ніби навіть його не було...
Я так довго шукала тебе...
По таємних куточках...Усюди!
По очах, по руках- все не те!!!
То не ти, то чужі були люди...
...Перша усмішка, погляд у очі...
Перший дотик, невинний цілунок...
І не спиться уже з тої ночі...
Ти найкращий від долі дарунок!
Я тобі все віддам! Ти скажи!
Хочеш серце? Чи душу? Чи тіло?
Хочеш все?.. Віддаю- забери!!!
Лиш тобі я довірюся сміло...
Серце б`ється у твоїх руках,
Твоїм подихом тільки живу...
Твої губи у моїх думках...
І ти мій!!! І у сні, й наяву!
Я шукала тебе все життя...
Я чекала на тебе щоночі...
Сонце, знай, я навіки твоя!
Подивися! Не брешуть ці очі...

Душа жіноча, як криниця...

Душа жіноча, як криниця,
Цілюща й темна аж до тла.
Яка сьогодні таємниця
В її глибинах залягла?
Що нині там струмує в плоті,
У німоті її сліпій?
Які ще примхи, чи турботи
Ось забагнуться зараз їй?..
Стрімких думок незламна сила,
Охоча завжди до дерзань, -
Давно заручником зробила
Мене усіх своїх бажань.

Віктор Кучерук