«ЖІНЦІ»

Не журіться, що в коси жіночі
Біле срібло вплітає зима,
Вірте серцю, а серце ще хоче,
Щоб назад повернулась весна.
А вона посміхнеться у дітях
І в онуках поверне назад.
І тендітним тоді первоцвітом
Розцвіте раптом серце, мов сад.
Не сумуйте, що перші морози
Часом тугою серце скують
І на щоки непрохані сльози,
Наче два діаманти, впадуть.
Не бануйте, вже з півдня лелеки
Повертають на крилах весну.
Марить березень літом далеким,
Прокидаючись з давнього сну.
Сонний березень, марець-чаклуне,
Раптом щастя поверне, як в сні,
Свіжим подихом хмари розсуне,
Кине зорі під ноги ясні.
І нехай тоді в коси жіночі
Біле срібло вплітає зима.
Серце вірить і серце ще хоче,
Щоб назад повернулась весна.
…
Літа жіночі, наче первоцвіт,
Ясними кольорами не буяють.
Бажайте жінці многа, многа літ
Хай молодість її не відцвітає.
Бажайте жінці сонця і тепла,
Кохання, мов калинового цвіту,
Щоб молодість її не відцвіла,
Бажайте жінці многа, многа літа!

Алла Грабинська (зі сайту "Анумо знову віршувать")

Я - ЖІНКА

Я – жінка. Ви чуєте, люди, я свічка,
Запалена Господом на віки,
Неправда, що я - ребро чоловіче
Цю казку придумали чоловіки.
Я – жінка. Я – річка бурхлива й неспинна,
Що в повінь зриває верхи берегів,
Хто каже, що я підкорятись повинна?
Це ще одна вигадка чоловіків.
Я – жінка. Природою створена пісня,
Яку чоловік заспівать не зумів,
Я – мрія і спогад, майбутнє й колишнє,
Я – щось незбагненне для чоловіків,
Я – жінка. Я вільна, як думка одвічна
На думку не можна надіть кайдани,
Це ти мене в рабство продав, чоловіче,
І грішна я стала з твоєї вини.
Та я лише жінка, я прагну кохання,
Я все пробачаю тобі наперед,
З твоєї криниці - я крапля остання,
Для вуст твоїх згірклих - я липовий мед
Я – жінка. Я враз перекинусь на зілля
І гоїти рани візьмуся тобі,
Я плачу від щастя, сміюся в журбі.
Я – жінка, я дійсно слабка половинка,
Нехай переможцям лаврові вінки,
Історію творять, звичайно, мужчини,
Але лише так, як захочуть жінки!

Катерина Сенченко

Таїна Жінки

Таїна Жінки - досі незбагненна.
Як світле сяйво Космосу і Часу...
Ніколи не пізнаєш достеменно
і здивуванням житимеш щоразу.

В ній - Сила і слабка тендітна Квітка.
Провидиця - й розгублена Наївність.
Заплакана, ображена нерідко -
і Амазонка, що боронить гідність.


Тут ділова, конкретна, послідовна -
це Жінка-керівник і бізнес-Леді.
А вдома - ніжна Мати, що змістовно
розкаже на ніч казку про ведмедів...

Як Пятий Елемент, Основа світу,
носій всепереможного Кохання,
найяскравіша Барва колориту
суєтного земного існування...

Михайло Закарпатець (зі сайту "Поетичні майстерні")

ЗИМОНЬКО ЗАСНІЖЕНА

Зимонько засніжена,
Де ти забарилася?
Може, снами зніжена,
В небі зазорилася?

З вітром розвівалася,
Заплелась між хмарами?
Чи в імлу сховалася
Сивими примарами?

Йди до нас, прохаємо,
Хурделись сніжинками,
З морозцем чекаємо,
З святом і з ялинками.

Огорни нас ласкою
В вечорі блакитному,
Квітни біло казкою
В інеї тендітному,

Розмалюй віконечко
Диво-візерунками,
Зваб у небі сонечко
Срібними цілунками,

Щоб земля притишена
Чарами укрилася…
Зимонько засніжена,
Де ж ти забарилася?

Тетяна Чорновіл (з ЛітПорталу "Проба пера")

Я ДУМАЮ, ТИ ПАХНЕШ АПЕЛЬСИНАМИ

Я думаю, ти пахнеш апельсинами,
Фіалками блакитно-біло-синіми.
До шкіри дотик річкової гладі,
Мої вуста твоїм безмежно раді.

Я бачу очі - веселкові відблиски,
Ловлю волосся задрімалі полиски.
Солоний жар безжально рве на клаптики,
І замість нас поставить втома крапки три…

Заснула ти, затамувала дихання,
«Люблю»,- на вушко прошепочу стиха я
Люблю: від шиї і до талії,
Молю, щоб вечір не впізнав її…

Корольчук Тетяна Станіславівна (з ЛітПорталу "Проба пера")

ХТО КРАЙНІЙ ПО ЩАСТЯ?

Хто крайній по щастя?
Я буду за Вами.
А черга довгенька…
Давно стоїте?
Залишилось трохи..
І важать на грами…
Воно ж бо легеньке
І, кажуть, просте.
Ось ще підійшов хтось…
Заплакані очі…
Ну ДУЖЕ потрібно?...
Так Вас пропустить?...
Та добре... раз треба...
Я ще почекаю…
Яка вже різниця?
Я звикла терпіть.
Вже зовсім близенько…
По граму на руки…
Закінчиться скоро…
А ще підвезуть?
...Хтось лізе без черги!..
А! Пільги за муки?...
Посвідчення навіть?
А де їх дають?..
Вже щастячко поряд.
Ось-ось… ще хвилинка…
Та ліктем хтось грубо
Мене відштовхнув.
Що Я проти хама?!...
Солона сльозинка..
На серці зарубка…
А біль цей вже був…
І знов не дісталось.
І буде не скоро…
У черзі за щастям
Пройшло півжиття…
А як це – по блату?
Із чорного ходу???
Не буде, напевне,
Вже з мене пуття!..

Каранда Галина (з ЛітПорталу "Проба пера")

ЩАСТЯ

У пошуках пригод блукала світом,
І на хатинку щастя набрела,
Там в тиші чаювали осінь з літом,
Я повз пробігти просто не змогла.

Вмостилася на лавку біля печі,
Розпитуючи осінь про ліси,
Ми згадували з літом теплі речі,
Наповнені зеленої краси.

Ввійшло тихенько щастя пригорнуло,
Навчало, як позбутися образ,
У душу мою ніжно зазирнуло,
Задуматись просило зайвий раз.

Ми ходимо до щастя у минуле,
І завтра, що не день, його чекаєм,
Та досі головного не збагнули:
Навіщо з сьогодення відпускаєм?..

Лані (з ЛітПорталу "Проба пера")

А коли в Ожидові бахнув отой фосвор, то нас відправили на три тижні в харківську обл. санаторій БЕРМІНВОДИ, і отам головний лікар пан Сердюк організував нам зустріч з поетесою Ніною Виноградською, вона і мені подарувала свою збірку віршів СНІГ МОЛОДИЙ з автографом, тож я тут напишу один який припав мені найбільш до душі

Якщо летіти-то під небесами,
А падати -то тільки з висоти.
Ібілий світ,щоб не прощався з нами,
Щоб даленіли сонячні світи.

Якщо співати-щоб із серця пісня,
Бриніла чистим співом і святим.
І щоби світ навпіл від болю тріснув,
Коли наповнить душу чад густий.

Якщо любити-то міцним корінням,
Сплітатися у відданих серцях.
І щоб кохання чистого горіння,
Тобі світило й гріло до кінця.

А як ненависть-назавжди.Одразу
Відрізати і кинути в було,
Іщоб болюча і тяжка образа,
Не проросла у ворожнечу й зло.

Не варто жити боязко і тихо,
Скрипіти ледве як стара верба....
Й тоді покине нашу землю лихо,
Бо наш народ свободу обира.

Іван Малкович

АНТИГРУДЕНЬ

Грудень - довгий тунель: задихаюсь, мовчу,
відчуваю: колись я таки пропаду в цім тунелі;

упереміш з болотом сніги, і дорога в ребристому льоді
о, не доведи, щоб я в грудні упав, у цій чорній погоді.

Я втомивсь — горлом ніч гоготить, і таке відчуття,
що попереду — чорно: все світле збулось і забулось,
і ходив би лишень в зоопарк, годував би котят
в пастках київських вулиць.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я збиваю сей ритм, я кажу: ось розводять рої,
ось вулики в траві, як мамаї,
й сотає вічний мед дбайлива гречка,

й зачаєно — по всій святій землі —
свої крохмальні і тугі яєчка
висиджують, мов кури, картоплі.

Он убегал… в него стреляли люди… Проваливаясь лапой в рыхлый снег, Волк твёрдо знал: спасения не будет... И зверя нет страшней, чем ЧЕЛОВЕК… А в этот миг за сотни километров, Был в исполненье смертный приговор… Девчонка малолетняя там где-то Уже четвёртый делала аборт… Малыш кричал!!! Но крик никто не слушал… Он звал на помощь: «МАМОЧКА, ПОСТОЙ!!! Ты дай мне шанс, чтобы тебе быть нужным!!! Дай мне возможность жить!!! Ведь я живой!!!» А волк бежал… собаки глотку рвали… Кричали люди пьяные в лесу… Его уже почти совсем догнали… Волк вскинул морду и смахнул слезу… Малыш кричал, слезами заливаясь… Как страшно НЕ РОДИВШИСЬ УМЕРЕТЬ! И от железки спрятаться пытаясь, Мечтал в глаза он маме посмотреть. Вот только «маме» этого не нужно… Не МОДНО стало, видите ль, рожать… Она на глупость тратит свою душу… Своих детей «не в падлу» убивать… А волк упал без сил… так было надо… Он от волчицы ВАРВАРОВ увёл… Одна она с волчатами осталась, Когда он на себя взял приговор… Собаки рвали в клочья его тело! Но только душу волчью не порвать!!! Душа его счастливой мчалась в небо!!! РАДИ ДЕТЕЙ ЕСТЬ СМЫСЛ УМИРАТЬ!!! И кто, скажите, зверь на самом деле? И почему противен этот век??? А просто ЧЕЛОВЕЧНЕЕ НАС ЗВЕРИ… И зверя нет страшней, чем ЧЕЛОВЕК!!!