-Дорогая, прости, начинай без меня! Я на трассе, сломалась машина. Извини, целый день не звонил - дерготня! - Ты голодный? - Да, ладно, терпимо. - Почему отключал на весь день телефон? Он зажмурился: - Дело в зарядке... - А теперь, зарядил? - Извини, что за тон? Да, теперь батарея в порядке. Скоро буду! Не злись! - Новый год на носу! Через час с половиной - куранты! - И смахнув со щеки незаметно слезу, - Остывают жаркое и манты! - Я успею! - запикали в трубке гудки, Она села на край табурета, Сердце сжалось внутри от обиды, тоски, От его виноватого бреда. То ключи потерял, колесо проколол, То бумаги забыл на работе... И клянется еще, что святой, "богомол"! Тишина и покой, как в болоте! Полчаса... Его нет. Телефон отключен. СМС от родных и подруги. «Ну, приедет - узнает что, где и почем! Ну, за что я терплю эти муки!?» Шум за дверью - упали на кафель ключи... "Р-р-р! Явился?!", Нет, видно, соседи... И кричи - не кричи, и рычи - не рычи, Не доступны мобильные сети. Президент поздравляет с экрана народ С Новым годом и новым началом. Слезы солят соленый с икрой бутерброд, Она плачет с налитым бокалом. ...Он приехал под утро, тихонько зашел, Что-то ел, чем-то чавкал на кухне, Вилки, ложки летели со звоном на пол, Перемытые все накануне. Подошел, прикоснулся небритой щекой: - Извини! С Новым годом, родная! Еле-еле добрался сегодня домой! Там пурга и метель низовая. - Ты меня... - сглотнув ком. - Ты меня разлюбил? - Да ты что? Почему мне не веришь? Может я тебе больше не люб и не мил? - Перестань! Ну, зачем лицемеришь? - Манты вкусные. Эй! - Разогрел бы... - Я так. Спать хочу! Обняла бы, согрела. Я там мерзну, волнуюсь, звоню, как дурак, А она поспала тут, поела... Я соскучился, слышишь, не виделись год! - Ладно, хватит, давай раздевайся! Ой, а ноги, а руки холодные - лёд! - Я сказал, что замерз! Не ругайся!
Он заснул. Засопел. Начинался рассвет После этой пурги прошлогодней, А на шее его проступал яркий след Чьей-то страсти чужой... новогодней...
Люблю сильних жінок. Читаючи "Гіацинтове сонце" Ліни Костенко і не можу стриматися, щоб не поділитися з вами :
І знову пролог (Гіацинтове сонце)
Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу. Мала щастя своє, проміняла його на біду. Голубими дощами сто раз над тобою заплачу. Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду. Ми з тобою такі безборонні одне перед одним. Ця любов була схожа на таїнство перших причасть. Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем. Кожен день був жагучим чуттям передщасть.
А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне. На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю. Якби ти знав, як солодко, нестерпно, і як спочатку я тебе люблю!
Я би вбила для тебе зорі І украла б ночей намисто, Я б зламала річки прозорі І зліпила б з них сонне місто. Хочу я, щоб ти був щасливим. Не назавжди — то хоч на трішки, Але ти хочеш неможливе — Тобі треба моя усмішка.
Фіолетовий смуток мене обіймає, Загортає у тіні пожовклого листя. І вже сили відмовитись не вистачає. Заковтнув сірий смуток родинне обійстя.
Гармонійно шукаю від цього наснаги. Все повернеться з часом в думках світанкових. Потерпає душа від якоїсь засмаги... Усміхається сонце промінням ранковим.
Все попереду. Сонце моє ще не встало. Рано-вранці прокинувшись, скину лахміття. Так мільйони разів мене доля вертала До джерел небуття в попередні століття.
Не забудь мене, пам'ятай мене, Коли день мине, коли ніч мине. Не забудь мене, пам'ятай мене, Коли рік мине, коли й вік мине. І згадаюся, і приснюсь тобі - тільки ти люби, тільки ти люби! Збережи зорю, що в долоні нам тихо падала, зорепадила. Не шукай мене - пам'ятай мене, - Хай весна мине, хай зима мине. Рястом я зійду у душі твоїй... Не губи любов, пожалій! І згадаюся, й повернуся я у твої гаї, у твої поля. До твоїх очей не пущу біди... Тільки ж ти очей не одведи!