сварка
Не згадуй мене, якщо раптом візьму і піду.
Ти вартий на більше, ніж спогад про жінку на нервах.
Докинь краще в спину, що хвойда, що я просто стерво –
і я заспокоюсь, бо я в собі сили знайду.
Не згадуй мене. Я не варта такої ознаки.
Так само, як ти був не вартий моїх почуттів…
Маленька кімнатка. Із образу голуб злетів.
І стало несталим усе. Аж заціпило плакать.

Ластівко, ти мене надихнула:

Що тобі сниться, хато?

Що тобі сниться, хато, в дощ і морози люті?
Чи не болять в негоду рами і стін шматки?
Чи пам’ятаєш, хато, як будували люди?
Як новосілля грали? Сволок і рушники?
Піч і хлібину білу, борщ і кутю у свято?
Галас до ночі з ранку, грюкіт дверей своїх?...
Дивиться в сиве поле осиротіла хата
і виглядає, схоже, тільки грудневий сніг...

Софія Кримовська

- її вірші такі щирі, прості, домашні... ще один її віршик:
Робота – дім – робота – дім – робота.....
Щодень одне й те саме. Так живем.
Поїсти, в щось прибратись – всі турботи.
Щось дивимось. І щось собі жуєм.

А нам би ще любити до безтями,
А нам би, щоб попереду усе......
Зашвидко перейшли з розряду „мама”
В розряд „бабуся”. І то ще не все....

І мріяти не до душі нам більше,
І думати про світле не для нас...
Ми хвалимось, що нам уже найгірше....
А у житті завжди буває шанс...

Та де там? Так простіше пожалітись,
Поплакатись за чаркою комусь....
Не запалать, а трішечки нагрітись....
- Ти мріяв?
- Так.
- А зараз?
- Вже боюсь.....

Я первую свечу поставлю на Крещенье.

И небеса просить я буду - о добре!
Чтобы враги мои, в день своего рожденья,
Купались не в деньгах, а в счастье и тепле!
Вторую я свечу, зажгу, на день влюблённых.

Пусть с самого утра, её огонь горит.
И каждый из мужчин, любовью окрыленный,
Любимую свою - всю жизнь боготворит!

А третью я зажгу - не в феврале, а в марте.

За каждую из нас, что Евой, рождена.
Чтоб женская любовь не знала слова хватит!
Сверкала красотой и мудрою была!

Четвёртую свечу, зажгу, к весне приходу,
Чтобы сердца людей - наполнила капель.

А пятую свечу - в грозу, на непогоду,
Зажгу, чтоб злой навет не постучался в дверь!

Шестую - за детей!

Чтоб матерей простили.

И не кляли отцов, что с ними не живут.
Чтоб женщину и мать - они превозносили!
И праведно живя, не знали - злобы пут!

Последнюю зажгу - за каждую слезинку!

Врагам, прощая зло, соперницам мужчин.
Стихами напишу, души своей картинку,
И в пламени сожгу - для мести сто причин!

До Дня Соборності

Як донеччани сядуть з закарпатцями
За стіл святковий, а не те що “сядуть”,
Вони, звичайно, стануть винуватцями,
І за Соборність по маленькій “вмажуть”!

Бо ми ж об’єднані і кухнею, і піснею,
Козацьким духом, навіть цим моментом...
І як не говорили б ми російською,
Ми всі однаково говоримо з акцентом!
/В.Чубенко/

ЗАСИНАЙ

Поснули котики і мишки,
Десь спить і вітер за вікном,
А ти вже бачиш сон про небо,
Про те, як ми з тобою в двох.
Цілую ніжно твої руки,
Бажаю теплих сновидінь,
Нехай за вікнами вирує
Холодна, злюща заметіль.
Красиво,тихо засинаєш
Неначе стомлене маля.
Напевно бачиш десь далеко
Як з неба падає зоря...

...А я - твій янгол-охоронець
Я бережу твій сон, твоє життя...

Ти йшла пустою дорогою
В небуття.
Ти йшла кудись прямуючи
З життя.

Ти не пила, не палила,
Бо кинула.
Було правильним твоє життя,
Те, що покинула.

Ти не думала про сучасні рими,
Все байдуже.
Неважливо зима чи осінь на дворі,
Бо минаюче.
/С.Вакуленко/

Зимою знову хочеться весни

Уже здавалось, що життя минуло.
Збулися, навіть, молодості сни.
А все ще хочеться, щоб в серці щось кольнуло,
Зимою знову хочеться весни.

Не в силах втамувати ті бажання,
Що роблять юними нас на закаті літ.
Про роки не питає в нас кохання –
Аби змогли зробити ще політ.

А ми ще можемо, уміємо і будем
Любити , цілувати і цвісти...
Все, що було довіку не забудем –
Кохання ми не зможем підвести.

Нехай в усіх в душі вирує літо,
Нехай зима остудить нам чоло,
Весна зігріє сонцем нас і світлом,
А осінь подарує нам добро.
//десьзнету//

Про кохання треба говорити
Знову десь підкралося безсоння

Примостилось тихо на плечі

І шепоче, ледь торкнувшись скроні,

Не піду від тебе, хоч кричи.



Поговоримо з тобою про кохання –

Почуття, що рветься до небес.

Хочеш, будемо мовчати, аж до рання

Ну, а можемо покращити процес.



Про кохання треба не мовчати,

Не тримати біль, що зве до сліз.

Про кохання треба прокричати

Щоб тебе почули люди скрізь.



Подивіться в очі всім, хто любить

Там такий палкий вогонь горить

І не жалю там нема, ні суму

Лиш бажання мріяти і жить.



Жити так, щоб обіймати небо,

Щоб зірки руками розгорнуть,

Встигнути зробити все, що треба

Щоб кохання не змінило путь.



Лиш кохання нас веде повсюди

Крізь дощі, крізь грози і вітри

Хай воно в усіх у серці буде

Не гасіть щасливої іскри.//А.Середина

Калины красной веточку сорву,
Смакуя привкус горечи губами.
И запивая боль в душе слезами,
Я Ангелов на помощь призову.
.
Пошлите сил мне пережить беду.
Я в одиночестве среди аллей гуляю.
Как дальше жить, пока ещё не знаю.
И в никуда по парку вдаль бреду.
.
Ну отчего так в жизни повелось?
Мне доля, видно, выпала такая:
Чернеет полоса вокруг сплошная,
До белых не добраться мне полос.
.
А мне ведь тоже хочется любви.
И я о счастье по ночам мечтаю:
Подушку невиновную кусаю.
Меня, любимый, только позови.
.
Я в одиночестве устала кофе пить.
С котом пушистым нехотя общаюсь.
И в сумерках к окошку придвигаюсь,
Чтоб на луну без повода повыть…
.
Нельзя, как видно, изменить судьбу.
Попал кому-то терпкий вкус калины,
Другому – сладкой ягоды малины.
Нам при рождении Господь раздал судьбу

Де рій бджолиний, біля тину,
Вербових китиць наместини,
Де звив гніздо собі лелека,
Поривом вітру, із далека,
Наге та ніжне, як було,
До нас ,кохання принесло.
Воно летіло і співало,
У губи ніжно цілувало,
До серця міцно пригортало
І обіцяло.., обіцяло.
Весняним цвітом все буяло,
І те кохання зрад не знало,
Допоки із міцних оков,
На волю вибралась любов.
-''Я на цім світі головніша,
Я більш глибока, я щиріша,
Я зріла...''
І розказати захотіла,
Кого й коли вона любила.
Відкрила серце й душу в полі,
Там усього було доволі:
Любов до моря, до родини,
До гір високих і до Батьківщини,
Та ніжно посміхнулося кохання:
''-Але любов не може бути рання,
Коли весна і молодії люди,
Вдихають запахи її на повні груди,
І цілу ніч, до самого світання,
В очах не згасне ніжне хвилювання,
Коли єство затьмарює бажання,
У нашім краї називається - кохання

Ніколи не деріться,
Ніколи не сваріться –
Бо прийде час, прийдеться
Друг з дружкою мириться.

Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші - не мина жодної крамниці.
Попросив він:
- Покажіть кухлик той, що з краю.-
Продавщиця:
- Что? Чєво? Я нє панімаю.
Кухлик люба покажіть, той, що збоку смужка.
- Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка!-
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
- На Вкраїні живете й не знаєте мови.-
Продавщиця теж була гостра та бідова:
- У мiня єсть свой язик , ні к чєму мне мова.-
І сказав їй мудрий дід:
- Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.