Трошки Стуса. Геніальний був поет!!! І не зломився.
Господи, гніву пречистого благаю — не май за зле. Де не стоятиму — вистою. Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією довжу його в віки. Думою тугу розвіюю, щоб був я завжди такий, яким мене мати вродила і благословила в світи. І добре, що не зуміла мене од біди вберегти.
Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце Украіни. А ти шукай - червону тінь калини на чорних водах - тінь її шукай, де жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов і сподівання. Усім нам смерть судилася зарання, бо калинова кров - така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах. У сивій завірюсі голосінь ці грона болю, що падуть в глибінь, безсмертною бідою окошились.
* Вірш пам’яті художниці Алли Горської, по-звірячому вбитою при загадкових обставинах 1970 р.
Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Вчора був День народження Великого КОбзаря. Нині - день його смерті. Пропоную трохи згадати нашого поета - Тараса Григоровича Шевченка, який ще й до того основоположник української літературної мови.
На Великдень, на соломі Против сонця, діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами. Тому к святкам З лиштвою пошили Сорочечку. А тій стьожку, Тій стрічку купили. Кому шапочку смушеву, Чобітки шкапові, Кому свитку. Одна тілько Сидить без обнови Сиріточка, рученята Сховавши в рукава. — Мені мати куповала. — Мені батько справив. — А мені хрещена мати Лиштву вишивала. — А я в попа обідала,— Сирітка сказала.
Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина, І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині І йдучи співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поціловались.
Якого ж ми раю У Бога благаєм? Рай у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі, — Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде.
«Породила мене мати В високих палатах Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати. Купаючи, розмовляла Зо мною, малою: «Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночі, А я вийду гуляти з ним, А ти й залоскочеш. Залоскочи, моє серце: Нехай не сміється Надо мною, молодою, Нехай п'є-уп'ється Не моїми кров-сльозами — Синьою водою Дніпровою... Нехай собі Гуляє з дочкою. Пливи ж, моя єдиная. Хвилі! мої хвилі! Привітайте русалоньку...» - Та й заголосила, Та й побігла. А я собі Плила за водою, Поки сестри не зустріли, Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я. З сестрами гуляю Опівночі. Та з будинку Батька виглядаю.
А може, вже поєдналась З паном у палатах? Може, знову розкошує Моя грішна мати?» Та й замовкла русалочка, В Дніпро поринула, Мов пліточка. А лозина Тихо похитнулась.
Вийшла мати погуляти — Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома, Ні з ким розмовляти. А як прийшла до берега, То й дочку згадала. І згадала, як купала І як примовляла. Та й байдуже. Пішла собі У палати спати. Та не дійшла,— довелося В Дніпрі ночувати. І незчулась, як зуспіли Дніпрові дівчата — Та до неї, ухопили Та й ну з нею гратись, Радісінькі, що піймали. Грались, лоскотали, Поки в вершу не запхали.. Та й зареготались. Одна тілько русалонька Не зареготалась.
Улюблені вірші
4 березня 2011 10:34
Навігація 
