Вінець творіння Зоряне небо чорним оксамитом повисло над безоднею. І воно було безмежним. Неосяжним у величі. Незмінним у часі. Неперевершеним у вінку слави Творця. Він, геніальний Архітектор, вже міг би зупинитися на цьому. Велич Всесвіту, сяйво мільярдів зірок стали б навіки урочистим гімном космічному Скульптору. Але Він не залишився повністю задоволеним. Він бажав чогось більшого... Море лагідно і грайливо горнулося до берега. Тихі акорди глибинної симфонії котилися хвилями на пісок. Губилися поміж камінням. Море співало пісню вдячності Тому, Хто своїм творчим дотиком змусив його шуміти прибоєм, гратися маленьким камінчиком на березі. Але Автор пісні думав уже про інше. Він думав про білосніжні пелюстки жовтоокої ромашки. Про сором’язливий рум’янець троянди. Він подумки зупинявся біля пахучої китиці бузку. Обережно відгортав грудки снігу від весняної тендітності проліска. Великий Художник узяв жменю веселки — і розсипав її по зелених лугах, стиглих житах, тінистих дібровах. Він стояв і милувався. І — перегорнув нову сторінку Історії. Історії, в якій не вистачало чогось головного. І ось серед розсипаних у травах шматочків веселки сонячними зайчиками заметушилися великі, малі і зовсім маленькі живі клубочки. Життєдатель пошепки, щоб не сполохати красу, промовив: «Летіть! Співайте! Славте!» Гаї тьохнули солов’ями, поля розсипалися жайворонками, трави перегукнулися перепілками. Земне життя співало славу Життю Небесному. Але Творець не зупинився, щоб дослухати пісню слави. Він творив... Він творив, ні — народжував вінець свого творива. Народжував власним життям. Власним болем. Власним серцем. Виліплював з глини, Себе та неба Свій останній шедевр. Народжений був прекрасним. Бездоганним. Чистим, як ранкова сльоза Едему. Але йому також чогось не вистачало. І тоді Батько вийняв з грудей Своїх те, що було Його сутністю. Чого не мало жодне творіння. Навіть ангели. І обережно вклав у груди Земного Жителя. Він дав йому ВОЛЮ. Батько знав ціну цього. Знав, скільки це принесе Йому болю. Він бачив руку, простягнуту до забороненого дерева. Бачив піт на чолі землянина. Бачив першу пролиту кров. І — останню. Свою Кров, пролиту за нього, неслухняного сина. Але Він все-таки благословив його на життя. «Господи! Невже серед всієї величі космосу, гір та океанів, троянд та солов’їв Ти не знайшов нічого, що могло б Тебе вічно та достойно славити, а вибрав Людину — здатну зраджувати і забувати, не слухатися і приносити Тобі біль?!» І тоді на фоні цієї величі та краси постало Череповище. Там поміж небом та землею висів Він. Внизу лежав шеол. Розбитий та переможений. В ньому корчилася смерть з вирваним жалом. А на Череповищі, біля підніжжя скривавленого хреста стояли мільйони. Їхні погляди були спрямовані на Того, Хто страждав за них. Але найбільше вражали їхні очі. В них було те, заради чого Творець почав творити, заради чого прирік Себе на муки та страждання. В їхніх очах було почуття, яке мав тільки Він, Від Віку Сущий: «Господи! Хвалити і славити Тебе може все. Але тільки Людина здатна тебе ЛЮБИТИ!» Юрій Вавринюк
Повідомлення відредагував Ксенічка - 30 квітня 2015 17:13
КОЛИ БОГ ТВОРИВ МАМУ.... Одного разу добрий Бог вирішив створити… маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з’явився ангел і каже: — Ти стільки часу тратиш на неї! — Так… Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все — від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона мусить мати шість пар рук. Ангел похитав головою і недовірливо спитав: — Шість пар рук? — Не в руках проблема, — відповів Бог, — а в трьох парах очей, що вона повинна мати. — Аж стільки! — скрикнув ангел. Бог ствердно кивнув. Потім додав: — Одну пару, щоб бачити через зачинені двері, коли питає: “Що ви там робите, діти?”, навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу пару — на потилиці, щоб бачити те, Ідо не мала би бачити, але що має знати. Ще Іншу пару, щоб таємно сказати синові, який попав у халепу: “Розумію, сину, і люблю тебе”. — Господи, — сказав ангел, — вже пізно, йди відпочивати. — Не можу, — відповів Господь. — Вже майже закінчую. Ангел поволі обійшов навколо моделі матері. — Надто ніжна, — сказав, зітхаючи. — Але витривала! — відповів Господь із запалом. — Ти не можеш уявити собі того, що може зробити чи перетерпіти мати. — Вміє думати? — спитав ангел. — Не тільки думати, а вміє також дуже добре користуватися своїм розумом і пристосовуватися до обставин. Тоді ангел схилився над моделлю і доторкнувся пальцем до її обличчя. — Тут щось стікає, — сказав здивовано. — Так, це — сльоза, — відповів зі смутком Бог. — А для чого вона? — спитав ангел. — Щоб висловити радість, смуток, розчарування, біль. — Господи, Ти — справді геній! — вигукнув захоплено ангел. Тихим меланхолійним голосом Бог прошепотів: — Правду кажучи, це не Я створив… ту сльозу… Бог не створив сліз. То чому їх творимо ми? Бруно Ферреро
Не бійся бути доброю на світі, Умій від серця щирого прощати, Прощати так, як вміють тільки діти, Щоб у вчорашнє більше не вертати. Умій любити так, як люблять діти, Щоб без умов, без комплексів, без здачі, Щоби не йти, не бігти, а летіти, Коли хтось поруч безутішно плаче. Вмій забувати гіркоту полину, Щоби образи в серці не таїти, Бо ми не ангели, ми загубили крила Ще там, в раю, як почали грішити. Як серце раптом зранене побачиш, Що при дорозі все стікає кров’ю, Не бійся, що себе усю розтратиш, А нахилися з щирою любов’ю. Не поспішай ніколи говорити, Вмій слухати, чужим пройнятись болем, Чи радістю чиєюсь засвітитись, Як серце друга тихо заговорить… Тебе Господь створив, щоб ти любила, Щоб добротою в світі цім світити. Бог позичає іноді нам крила, Щоб і літати, не лише ходити. Не бійся залишати всюди квіти, Рожеві, білі, жовті та червоні, Бо скрізь колючі кактуси по світу, А треба і фіалок, і півоній. А наостанок знову побажаю Прощати і любити, і радіти. Роки нас від дитинства віддаляють, Але ми будьмо простими, як діти! Марія Звірід
Повідомлення відредагував Roksolana - 14 травня 2015 20:17
--------------------
Ранок з щастя починається, щастя мамі усміхається!
дуже симпатичне признання в коханні.. мені подобається, а вам,?:)
Ти проріс в моїм серці солодким і ніжним зернятком, Ти зростив у душі дивовижно прекрасні квітки. Я з тобою життя починаю немовби спочатку... Мій Коханий, сплелися в єдино дві наші руки.
Ти — мій дощ опівнічний, притишений, лагідний, теплий, Ти — веселка барвиста над буднями мого життя... І — неначе та ластівка в небо — я лину душею до тебе. Вірю, тільки з тобою Господь дав мені майбуття.
Я долоньку свою покладу в твою сильну долоню, Пригорнуся до тебе, забуду незгоди й жалі... Серед тисяч щасливих — я найщасливіша сьогодні, Бо ці очі закохано дивляться в душу мені.
Хай звивається вітер, громи хай пронизують небо, Хай спливають роки, як за обрій летять журавлі... Маю серце твоє я — і більше нічого не треба... Це найбільший дарунок, що Небо послало мені...
Мій Єдиний, мій рідний, мій добрий, найкращий у світ, Я бажаю лишитися вірною аж до сивин... У печалі чи в радості – скільки відведено віку — Не розсипати, не розгубити кохання перлин...
--------------------
Радій життю, бо тільки раз дається.. Цінуй його так невловиму мить. І поки серце ще у грудях б’ється, Нехай Господь тебе благословить! :)
--------------------
Радій життю, бо тільки раз дається.. Цінуй його так невловиму мить. І поки серце ще у грудях б’ється, Нехай Господь тебе благословить! :)
Шануйте матерів, святих Господніх дочок, Бо їхні сльози — як густа роса — З очей котилися повільно опівночі, Нам кроплячи дорогу в небеса.
Щоб ми не дихали гріховним пилом світу І не сліпив нам очі промінь зла, Щоб ми могли протистояти вітру — Молитвою нас мати берегла.
Щоб багатіли ми душею, а не грішми, Ціну любові знали у житті… Але розмови всі облишмо, А пошукаєм почуття святі.
Ніхто з людей не любить так, як мати, Ніхто не пробачає, як вона. Їй перед Богом ще за нас відповідати, А ми й не бачили, що в косах — сивина…
Що руки погрубіли від роботи, Що зморшки впали на ясне чоло… Але не зменшились душі її щедроти І серце таке ж юне, як було. Всі наші долі нею пережиті, Їй біль дітей — немовби власний біль. Її повчання — як волошки в житі, А наш характер — як надутий джміль. Її пісні, немов вечірні зорі, Мережили нам безтурботні сни. І коли снігом замітало все надворі, Була нам мати квіткою весни.
Тож хай не в’яне материнська доля, Хай не змовкає пісня на вустах. Шануйте матерів — це Божа воля, Вони ж свої нам віддали літа.
Нехай тепер радіють нашим крокам, І щоб ці кроки — у небесний дім. Немає матерів в нас одиноких, Буває, діти залишають їх…
О, дай синівської нам, Господи, любові! Дай слів прощення і подяки слів! Щоб ми в житті завжди були готові До ніг припасти наших матерів… Лариса Козинюк
--------------------
Радій життю, бо тільки раз дається.. Цінуй його так невловиму мить. І поки серце ще у грудях б’ється, Нехай Господь тебе благословить! :)
Твори добро-2, Зробимо життя людей,що потребують допомоги сповненим добром
29 квітня 2015 15:31
Навігація 
