Дорогі Давчатка вітаю з святом. Бажаю Вам усім Любові Послухайте тут

УСІ СИЛИ

Батько спостерігав за сином, який хотів переставити важкий столик. Хлопчина натужувався, сопів, але не міг посунути столика навіть на міліметр.
— Чи ти використав усі можливості? — спитав батько.
— Так… — прошепотів синочок.
— Ні! — сказав батько. — Ти не попросив мене допомогти тобі.
Молитися — це застосовувати “всі” наші сили.

Ксенічка дякую, дуже гарна притча


Господня любов
Одного разу я прокинувся рано вранці, щоб насолодитися сходом сонця. Все таки краса Божого творіння не піддається опису! Поки я дивився на світанок, я прославляв Бога за цю красу. Молячись, я відчув присутність Господа.
Несподівано Він запитав: "Ти мене любиш?"
І я відповів: "Звичайно, Боже! Ти мій Господь і Спаситель!"
Потім Він запитав, "Якщо б ти був обмежений фізично, ти любив би Мене також сильно?"
Я зніяковів. Я подивився на свої руки, ноги і уявив, як багато речей у житті я б не міг зробити, якби у мене не було здоров'я.
Я відповів: "Це було б нелегко, але я все одно любив би Тебе".

Тоді Господь сказав: "Якщо б ти був сліпий, ти все одно цінував би красу Мого творіння?
«Як я можу любити щось, не будучи в стані бачити це?».
Тоді я задумався про всіх сліпих людей в світі, і про те, що багато з них все одно люблять Бога і Його творіння.
Тому я відповів: "Складно уявити подібне, але я все одно б любив Тебе".
Потім Господь запитав мене: "Якщо б ти був глухим, ти б слухав Моє слово?
«Як я можу слухати щось, будучи глухим?».
Тоді я зрозумів - ми слухаємо Слово Боже не тільки вухами, а й серцем.
Я відповів: "Це було б нелегко, але я б все одно слухав Тебе".
Тоді Бог запитав мене: «А якби ти був німим, прославляв би ти Моє ім'я?»
Як я можу хвалити Його без голосу? Тоді мені спало на думку наступне: Бог хоче, щоб ми співали серцем і душею. Неважливо, як ми звучимо. Хвала Богу - це не завжди пісня, це наше посвячення Його волі.
Тому я відповів: "Хоч би я не міг співати фізично, я б все одно прославляв Твоє ім'я.
І Господь запитав: «Ти справді любиш мене?»
Повний мужності і впевненості, я відповів: "Так Господи! Я люблю Тебе, бо Ти - істинний і праведний Бог!"
Я подумав, що відповів добре, але Бог запитав: "Тоді чому ти грішиш?"
Я відповів: "Тому що я - всього лише людина. Я не досконалий".
Господь продовжив: "Чому в спокійний час ти віддаляєшся? Чому тільки у важкі часи ти починаєш волати до Мене?»
Всі слова кудись пішли. Я заплакав.
Господь продовжував далі: "Чому ти співаєш тільки на прославлянні? Чому шукаєш Мене тільки під час богослужіння? Навіщо просиш виконати егоїстичні прохання?»
Сльози продовжували котитися по моїх щоках.
"Чому ти соромишся Мене? Чому не проповідуєш іншим про Мою любов? Чому в скорботні часи ти плачешся людям, коли я пропоную Своє плече?
Я спробував відповісти, але сказати було нічого.
"Ти благословенний великим даром - життям. Я дав тобі таланти, щоб ти служив Мені, але ти закопуєш їх. Я відкриваю Моє Слово, але ти не жадаєш пізнавати Його. Я говорив з тобою, але твої вуха були закриті. Я дав стільки благословень, але ти не цінував їх. Я чув всі твої молитви і відповідав на них. Ти справді любиш Мене?"
Я не міг відповісти. Як я міг? Я був збентежений. У мене не було виправдання. Що я міг сказати на це? Моє серце розривалося, текли сльози... І я сказав: "Будь ласка, прости мене, Господи. Я недостойний бути Твоїм дитям".
Господь відповів: "Я помер за тебе, за твої гріхи, щоб ти жив. Адже я люблю тебе".
Я запитав: "Чому любиш мене?"
Господь відповів: "Тому що ти - Моє творіння. Ти Моя дитина. Я ніколи не залишу тебе. Коли ти плачеш, Я шкодую тебе і плачу з тобою. Коли ти кричиш від радості, Я сміюся разом з тобою. Коли ти падаєш, Я піднімаю тебе. Якщо ти втомлюєшся, Я несу тебе на руках. Я буду з тобою до кінця днів".
Ніколи ще я не плакав так сильно. Як я міг бути таким байдужим?
Я запитав Бога, "Господи, Ти правда мене любиш?"
Господь простягнув руки, і я побачив Його долоні, пронизані цвяхами. Я впав до ніг Христа, мого Спасителя. І в перший раз я щиро молився...

мені дуже сподобалась ця пісня, послухайте її Любив Ісус людей понад усе

Один таксист із Нью-Йорка розповів таку історію.

Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Був пізній вечір, і я подумав, що клієнт, певно, передумав, і я повернуся «на базу»… але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав. «Хвилинку!» – відповів тремтливий старечий голос. Я почув шурхотіння, так ніби щось тягли по підлозі…

По тривалому очікуванні, двері нарешті відчинилися. Переді мною стояла низенька, на вигляд 90-річна жінка. Вона була вбрана у картате плаття й капелюшок із пришпиленою вуаллю; виглядала як персонаж із фільму сорокових років.

Обік неї була невелика нейлонова валіза. Помешкання виглядало так, ніби тут ніхто не жив уже довгі роки. Всі меблі були накриті відрізами тканини.

Не було годинників на стінах, жодних забавок, ані посуду на столі. В кутку стояла картонна коробка, повна фотографій і скла.
«Ви б не могли віднести мою сумку до машини?» – запитала жінка. Я забрав валізку в авто, після чого повернувся, аби їй допомогти.

Вона взяла мене за руку, і ми поволі рушили у бік бордюру.

Трималася за мене, дякуючи за доброту. «Прошу, – відповів я. – Стараюся ставитися до своїх пасажирів так, як би хотів, щоби ставилися до моєї мами».

«Ох, ви такий добрий чоловік», – відповіла вона. Коли ми сіли в машину, жінка подала мені адресу, а потім запитала: «Ми могли б поїхати через центр міста?»

«То не найкоротший шлях», – швидко відповів я, вмикаючи лічильник.

«О, я не маю нічого проти, – сказала вона. – Я не поспішаю. Я переїжджаю до госпісу».
Я глянув у дзеркало. Її очі блищали. «Вже немає нікого з сім’ї, – говорила вона лагідним голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не так багато…»

Я вимкнув лічильник. «Куди Ви хочете поїхати?»

Упродовж кількох годин ми їздили містом. Вона показала мені будинок, у якому колись працювала ліфтеркою.

Ми проїхали місцями, де вони з чоловіком жили як молодята. Попросила мене затриматися перед меблевим магазином, який колись був бальною залою, куди вона ходила танцювати ще молодою дівчиною.

Інколи просила пригальмувати біля якогось будинку або перехрестя, і сиділа, вдивляючись у темряву, без слова.
Коли перші промені сонця висвітлили горизонт, вона раптом сказала: «Я стомилася. Поїдемо вже, прошу». Ми мовчки їхали за вказаною адресою. То був низький будинок із пандусом, таким типовим для домів опіки.

Двоє санітарів вийшли назовні, щойно я загальмував на пандусі. Вони, схоже, чекали на неї. Були ввічливі й турботливі.

Я відкрив багажник і заніс маленьку валізу жінки під двері. Вона вже сиділа на інвалідному візочку.
«Скільки я вам винна?» – запитала, сягаючи по гаманець.

«Нічого», – відказав я.

«Треба заробляти на життя», – заперечила вона.
«Є інші пасажири», – відповів я.
І, геть не замислюючись над тим, що роблю, я нахилився й притулив її до себе. Вона міцно обійняла мене.
«Ти дав старенькій трошки радості, – сказала. – Дякую».
Я потис її руку, а потім вийшов у світанковий напівморок. За мною замкнулися двері – то був звук Життя, яке замикали.
Того ранку я не брав інших пасажирів. Їздив безцільно, занурений у думки. Що якби до цієї жінки вислали неввічливого водія, або нетерплячого, який хотів би закінчити зміну? Що якби я не підійшов до дверей, або посигналив тільки раз, а потім поїхав?
Думаючи про це зараз, вважаю, що не зробив нічого важливішого у житті.
Ми узалежнені від пошуку емоційних переживань і прекрасних хвилин, якими стараємося наповнити своє життя. Тоді як Прекрасні Хвилини можуть трапитися нам зовсім несподівано, під виглядом того, що інші можуть назвати рутиною.

Не пропустімо їх.

Дякую Дарка, дуже гарна історія, в мене аж сльози на очах.

Роксоланочко, дуже проникливо, дякую за твої дописи щиро..щиро.



Дуже душевна пісня, гарні в ній слова..слова істини.





Darka, щиро дякую за душевність, за те, що торкнули своєю історією усі струни серця.