Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: “Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше — це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: ”Хай живе мир!“ — і ведемо війну. Повторюємо: ”Геть наркотики!“ — і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: ”Ні — тероризму!“ — і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це? Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!”
Ніхто не пам'ятав, коли той чоловік з'явився у місті. Здавалося, що був там завжди — на хіднику вельми залюдненої вулиці, де розмістилося багацько крамниць, ресторанів, кінотеатрів, де увечері любили прогулюватися міщани, де призначали побачення закохані. Він сидів на колінах на хіднику і кольоровими крейдочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, по вінця залиті сонцем, усміхнених дітей, розквітлі квіти і — мрії про свободу. З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним. Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання, про дітей — як найменших, котрі ще хочуть спати з батьками, так і найстарших, які не знають, куди податися вчитися, бо важко передбачити майбутнє... Чоловік слухав. Він уважно все вислуховував, але говорив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти. Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і чекали. «Залиш нам щось на пам'ять». Чоловік показав їм порожні руки. Що міг би зоставити? Та люди оточили його і чекали. Тоді чоловік витягнув зі своєї торби кольорові крейдочки. Ті самі, якими малював ангелів, квіти і сни. Він розділив ті крейди поміж людьми — шматок кольорового стержня для кожного. А потому, не сказавши і слова, пішов. Що люди зробили з тими кольоровими крейдочками? Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучасного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забула.
Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розмалювати світ. Що ти зробив зі своїми кольоровими крейдочками?
СКУЛЬПТОР Різьбяр з допомогою долота й молотка обтесував величезний шматок мармуру. Хлопчик, що проходив поряд, затримався біля відчинених дверей майстерні, ласуючи морозивом. Малюк завмер, захоплений дощем білого пилу й уламками скали, що розлітались навсібіч від знарядь майстра. Не міг збагнути, що власне там відбувається; людина, що, мов фурія, воювала з мармуровою скалою, здавалась йому трохи дивною. Проминуло декілька тижнів, хлопець знову опинився біля майстерні, і яким же було його здивування, коли саме в тому місці, де попередньо височіла мармурова брила, - побачив великого страшного лева. Захоплене хлоп’я підбігло до скульптора: – Пане, скажіть, будь ласка, звідки ви знали, що в тій брилі був лев?
Митець запевняв, що є власником книги, у якій сказано, як пізнати й зрозуміти Бога. Ніхто й ніколи тієї книги не бачив, але якось один науковець таки вимолив її у майстра. Забрав книжку додому, і коли, з цікавістю, урешті розгорнув її – оторопів від несподіванки: усі сторінки були чистими. – Але ж у книжці нічого немає! – роздратувався науковець. - Знаю, - відповів, посміхаючись, учитель, – але поглянь, скільки всього можна собі уявити!
Усі хвилини твого життя – чисті сторінки. Тобі належить їх заповнити. Навіть якщо видаватимешся комусь кам’яною брилою, у тобі захований лев. Лише ти сам можеш його звільнити.
У ясний вітряний березневий ранок дитина, за допомогою дідуся, запустила чудового повітряного змія. Змія підхопив вітер і він піднімався все вище і вище, аж врешті став маленькою цяткою у просторі. Шнур знай розмотувався і линув за змієм догори, але його кінець дідусь сильно прив’язав до руки дитини. Там, угорі повітряний змій спокійно похитувався, впевнено пливучи у повітряній течії. Два вгодовані і вельми балакучі голуби, які ліниво собі летіли, наблизилися до повітряного змія і давай критикувати його кольори. – Але ж ти вибрався, друже, – сказав один із них. – Полетіли з нами, – мовив другий. – Позмагаємося на витривалість. – Не можу, – ствердив повітряний змій. – Чому? – Я прив’язаний до свого господаря там, на землі. Два голуби подивилися вниз. – Нікого не бачу, – сказав один. – Я теж, – підтвердив повітряний змій. – Однак упевнений, що він там є: час від часу відчуваю смикання шнурка.
Радій, коли час від часу Бог смикне за твій шнурок. Ти Його не бачиш, проте Він пов'язаний із тобою. І не дає тобі пропасти. Ніколи.
Одного разу якась молодиця пояснювала співрозмовнику, що поки вона молода, хоче пожити в світі і багато досягнути, а коли буде старенька, як ті бабці, що ходять в Церкву, тоді і вона буде ходити до Церкви, а зараз недільне Богослуження забирає в неї багато часу. Паламар, що проходив поблизу, взяв зі столу молодої дами шклянку з соком, яку вона собі замовила, випив його, залишивши на дні трошки соку і запропонував: “Допийте це, будь-ласка”. Дама розсердилася: - Що за дурні жарти! Чому я маю це допивати після вас? Тому що ви те саме пропонуєте Богові. Поки молоді, сильні, здорові, ви хочете жити в своє задоволення, а решта часу, який вам не потрібен, хочете віддати Богові. Але боюся, що Господь, так як і ви, не буде допивати того, що залишилося.
Твори добро!!, Зробимо життя людей,що потребують допомоги сповненим добром
2 березня 2013 13:28
Навігація 
