Я скажу "Ні!" проблемам і страхам,
Думкам безглуздим й намаганням
І внутрішнім всім ворогам,
Всім смуткам і усім стражданням.

Я знову в руки меч візьму
І стану твердо знов на ноги.
Я виграю цю боротьбу,
Переступлю через знемогу.

Вітрам мене не залякати.
Хай на хвилину й відступив.
Та не планую я здаватись.
Я раз себе вже погубив.

Я сильний. І усе я зможу,
Нічим не гірший від усіх.
І хай ніхто не допоможе,
Я все в житті сприйму крізь сміх.

Залишу вітряки позаду,
Хай страшать іншого когось.
З життям я дам собі ще раду,
Щоб шкодувати не прийшлось.

Автор: бр. Назарій Саврас ЧНІ

Я не дорослішаю, ні!
Летять нестримно мої дні!
На волю дико рветься серце,
На світ дивлюся наче вперше.
Питання линуть мов струмок,
В пориві пристрасних думок.
Я дихаю на повні груди,
Не думаю «Що скажуть люди?»
Бо я живу, не виживаю,
Хоч й принципи залізні маю!
Я залишаюся собою,
Життя моє тече рікою!

Вона фарбувала життя, як годиться, яскравим
Ні фарби жаліти не стала, ні рук, ні колін.
Старанно з кутка у куток. І забула про справи,
і навіть про те, що голодним повернеться син.
Підлога вітальні. Банальний ремонт. Але жінка
така ж незбагненна, як всесвіт, і дивна така ж.
Підлогу скрипучу – у колір достиглого жита
таки замастила. І навіть чудний декупаж
у дверях створила. Тепер на порозі волошки.
У когось – паркети, у когось – важкі килими.
А в неї квітує долівка, не вся, тільки трошки.
І хата, як поле. (Аби ж чоловік не гримів...)
І тільки би зливи нечасті, а зрідка – то можна.
І тільки би вітру поменше і більше тепла.
Вона фарбувала життя. Так змогла би не кожна.
І літо у хату, як тільки уміла, несла.
автор: Софія Кримовська

Дуже сподобався цей віршик, автор був не вказаний, знайшлана Дівочих посиденьках.


На что мы тратим жизнь?!
На мелочные ссоры,
На глупые слова,пустые разговоры,
На суету обид,на злобу-вновь и вновь.
На что мы тратим жизнь...
А надо б на любовь!
Сжигаем жизнь дотла всё на пустое что-то...
На нудные дела,ненужные заботы...
В угоду обществу придумываем маски...
На что мы тратим жизнь!
А надо бы на ласки!
Мы распыляем жизнь на сумрачную скуку,
На "имидж" и "престиж",ненужную науку,
На ложь и хвастовство,на дармовую службу.
На что мы тратим жизнь?...
А нужно бы на дружбу!
Куда-то всё спешим,чего-то добываем.
Чего-то ищем всё-а более теряем;
Всё копим-золото,тряпьё и серебро...
На что мы тратим жизнь!
А надо б на добро!
Волнуемся,кричим,по пустякам страдаем;
С серьёзностью смешной вещички выбираем.
Но сколько не гадай- всё выберешь не ту.
На что мы тратим жизнь...
А надо б на мечту!
Боимся радости,боимся верить в сказки,
Боимся и мечты, и нежности,и ласки;
Боимся полюбить,чтоб после не тужить...
На что мы тратим жизнь?!
А надо просто жить....

Щось враз торкнулося душі,
Душа завмерла і ожила.
Таке не купиш за гроші,
Бо то якась всевишня сила.
Щасливий той, кому дано
Красу світанку зрозуміти .
Хто може просто крізь вікно
За птахом в небо полетіти.
Хто чари ночі відчуває,
Звернувши погляд до зірок.
Той в собі божу іскру має
І навіть тіні чує крок.
Кого метелика крило
Своїми барвами дивує.
І серце прагне у село
Де соловя він спів почує.
У кого в серці місце є
Для звуків скрипки і гітари,
Грози, що блискавками бє,
Він не боїться ані хмари.
І той вартує ласки Бога,
Хто без причин сміється, плаче.
Чия душа болить від того,
Що інший просто не побачить.
Поки ми здатні відчувати
Барвистий світ навколо нас
Наша душа не буде спати
І пломінь в серці ще не згас.

автор: Надія

Живу я завжди, ніби у польоті.
Літаю в хмарах, в мріях і думках.
Боюсь лиш опинитися в болоті,
Боюся впасти, як безкрилий птах…

Та все ж падіння – це ще не найгірше!
Поразка – це всього лиш крок назад.
Її я хоч боюсь, та не найбільше,
Вона мине, як тихий листопад.

Якщо я не зламаю ті вітрила,
Які щодня несуть мене до мрій,
То, мабуть, не залишуся безсила,
Не відречусь від сподівань й надій!

Уникнути падіння – дуже важко.
Вони трапляються, на жаль, у всіх.
Та головне – не здатись, як та пташка,
Зректися крил – оце вже справжній гріх!
Олена Лаганяк

Вона любила квіти
Вона любила жовті хризантеми,
Сині фіалки і вишневий цвіт.
Вона любила як цвітуть у парках
Тюльпани наче цілий світ.

Вона любила білі айстри,
Ромашки, незабудки і жасмин.
Вона любила та не мала щастя,
І рвала лиш гіркий полин.

Вона конвалії любила запах,
Троянд червоних схиблені шипи.
Вона любила та була у гратах,
У поржавілої торік іще весни.

Вона любила як рясніють маки
Як чорнобривці сонцем грають восени.
І навіть у ночі, коли лягала спати,
Квіти приходили до неї в сни.

Вона любила сильно дуже квіти,
Та їх ніхто чомусь не дарував.
Вона зуміла все-таки його зустріти,
Та він про квіти мало знав.
Іван Мандибура

А ти єдина ради кого я хотів мінятись,
Рубати стіни, зводити мости.
І я не знаю, як я зміг так закохатись
В очей безодню, в образ чистоти.

Я покохав тебе раніше ніж побачив.
Я жив з тобою, коли ти була одна.
Під моїм небом ти ніколи не заплачеш,
Бо із любові я зіткав ці небеса.

Я відчував міцну рушійну силу,
І осягнув наскрізь жіночу суть.
Впіймав на куражі високу хвилю,
До твого берега залишилось чуть-чуть.

Та стихло море, хвилі поморились,
Мене ж прийняли скелі, а не береги.
І я просив у Бога й ангели молились,
Щоб ще хоч раз в житті моєму була ти.

Іван Мандибура