В порожнім храмі не живуть Боги.
І наші душі - радість не відчують.
Лише невтішно шепчуть корогви
Про те, що люди більше не шанують.

В порожнім храмі тихі голоси
Такі відлунні і такі печальні,
Що, Боже правий, милістю спаси:
Не дай нам днів зазнати поминальних.

Прости, що ми в неправді живемо -
Йдемо до тебе, як сусіди в гості.
І молитов премудрих не вчимо,
Неначе в світі виживати просто.

Неначе біди обминули нас,
Неначе віра та не нам потрібна.
Нам, мабуть, легше нарікать на час,
Як признаватись, що думах бідно.

В розбиті вікна вітерець війнув -
Помножив голос на далекі луни.
Прости, мій Боже, і мою війну:
Що я про інших думаю так сумно.
Г.Чубач

Спецом для Ластівки - Василь Симоненко. Класика української поезії!!!!


Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

О, дякую вам дівоньки-горлички :) Потішили....
а у мене ось такий настроєвий віршик:

Я хочу до Львова!)

Я хочу до Львова!
П"янкого, живого
і левами повного
вільного Львова.
Я хочу негайно,
украй терміново
аби одібрало
у мене всю мову.
До шатами й кавами
повного Львова.
Я хочу до Львова!
Брунатного Львова...
Червоного, чорного
та золотого.
До твого і мого
Невсипного Львова.
І все так п"янюче
та файно-чудово,
що це заримовано
словом "до Львова"!
Та свічка згасає,
я кінчив промову.
Мій напад минає
"ДоЛьвовадоЛьвова")


авторневідомий

Дівчатка,любі і дорогі !Щойно перечитала декілька вразливих віршів,не можу втриматися,сльози самі покотилися....Від усього серця вдячна Вам за прекрасну поезію,за хвилини злету душі до самих небес!Коли поринаєш у живе джерело написаних Вами рядків-навколишній світ починає змінюватися...На якусь мить можна повернутися у свою юність,відчути себе молодою і закоханою...Деякі вірші ...проймають до сліз,до самого серця...,залишаючи в душі біль та смуток...
Дякую за ці перлини ,за поетичну скарбничку,яку можна відкрити для себе ,як зцілюючий бальзам..., в будь який час...!
З повагою і букетиком найкращих побажань Майя

Забуть свої тривоги, хоть на мить,
Двй серцю повернути впевненість,
Я знаю, що воно тобі болить,
Розчарування в ньому й ненавість...

Ти думаєш, що вічно буде тьма
І будеш жить, життя своє у темряві,
Але ж, не завжди на дворі зима,
Вона мине і всі у цьому впевнені.

Забуть свої тривоги, треба жити,
Впусти у серце теплі промені,
Пора своє життя уже любити,
Тривогами твоїми рідні втомлені.

Все зле зітреться в сірий порошок,
Його розвіє вітер, геть за за обрій,
Взійде життя квітучого „росток”
І знову в серце повернеться спокій.
вірш з нету автор ДідЯким

КАЗКОВІ СНИ.
йде онучок до бабусі,
Книжку з казками несе.
Зараз казочку читати,
Для бабусі він буде.
Вона в кріслі примостилась,
Взяла в руки вишиття,
За весь день так натрудилась,
Та послухає дитя.
Під науку задрімала,
Солодко собі хропить,
А онучок все читає
Насолоди ловить мить.
Про лисичку і про вовка,
Про малого іжачка
Сни бабуся гарні бачить,
Під онучкове вчення./невідомийавтор/

Ластівко, тебе завжди з радістю чекаємо!!!

з лі.ру від nmisss

Про ЛЮБОВЬ!!

Любви хочу!
Волшебной и хмельной…
Чтоб мир вокруг искрился звездопадом,
Благоухало всё весенним садом
И счастьем накрывало, как волной.

Любви хочу!
Такой, как летний зной…
На миг скрестившись молниями взглядов,
Сразить друг друга мощностью разрядов,
Сходя с ума от близости шальной.

Любви хочу!
Как в море – с головой...
Нырнуть без страха милому в объятья,
Забыться в нежности любовного распятья
И шелест крыльев слышать за спиной.

Любви хочу!
Небесной и земной

і ще один припав до душі - лі.ру від светская_львица1

Прошлым жить невозможно

Прошлым жить невозможно, нельзя,
А порой до безумия больно.
И мы гоним его от себя,
То опять вспоминаем невольно.

Как все было и как могло стать,
Если б где-то, когда-то, кому-то.
Что-то важное сделать, сказать…,
…Но простить не успел почему-то.

И теперь это все в голове,
Сотый раз мы прокрутим сначала,
Мы решения порой принимали не те,
Просто опыта нам не хватало.

Слишком поздно уже сожалеть,
Что прошло - нам уже не исправить.
Ты вперед постарайся смотреть,
Чтобы в будущем след свой оставить…

P.S.

« Если б молодость знала, а старость могла».
Эта фраза знакома любому.
Только жизнь, к сожалению, всего лишь одна,
И не будет уже по-другому…

Коли сумно тобі - посміxнись!
Коли біль на душі - поділись!
Коли радість навколо - радій!
Коли друг зажуривсь - пожалій!
Коли серце коxає - неxай!
Коли щастя немає - бажай!
Коли любиш когось - не мовчи!
Коли важко тобі - закричи!
Коли жити не хочеш - терпи!
Коли крила розкрились - лети!
Коли ворог образив - пробач!
Коли горе спіткало - поплач!
Коли щастя зумієш знайти,
ПОСТАРАЙСЯ ЙОГО ЗБЕРЕГТИ!!!!

Моя улюблена Ліна Костенко (серед поетів-жінок)

Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може,— від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
і розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду,
І всі народи — як розкрита рана

Ліна Костенко
Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить - як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.

Коректна ода ворогам.

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

Може, вже ці вірші тут писали. Але, думаю, не страшно, коли таку поезію повторюють.