Тю, дівоньки, ви шо? Беріть оно мій фартушок, витирайте соплі-сльози і всьо буде люкс.

Ви не зустрілися,
Тому що вчора зранку
Ви йшли повз різні парки і мости.

Ви не зустрілися.
Адже після роботи
Не мали сили з посмішкою йти.

І очі опускалися
Не знавши,
Що саме зараз
Поряд той чи та,
З ким можете вже завтра бути в парі.
І разом йтимете у будні і свята.
І будете радіти кожній миті…

Ви не зустрілись.
Не відшукуйте причин!
Ідіть із посмішкою
Ввечері і зранку,
Бо може та одна чи той один
Якраз піднімуть очі і побачать,
Що хтось усміхнено всім виглядом своїм
Також шукає в буднях своє щастя,
І що нарешті ви зустрілися із ним.
/Кузьменко/

для моїх ровесниць...

...А озирнулась - ніби й не жила.
Буяло літо в серці - розквітала,
Цей луг і гай у себе я вбирала
І вітер легко так приборкати могла.
Прийшла пора дітей - нема спокою.
Та ще жила надія молода на те,
Що, ніби з джерела вода,
Заб'є колишня сила, як весною.
Ось тільки лиш куплю дочці квартиру,
Та гроші заплачу за навчання,
Яке синочок з раннього рання
Просиджує за чаркою,
А потім, й сама, дасть Бог,
Для себе поживу...
Усе зробила, вивчила дітей,
Аж зирк у шибку - осінь почепилась
На яблуню стару і заходилась
Стирати з пам'яті сліди стрімких ідей,
Які завжди жили в моєму серці.
Залишила лиш зачіпку малу:
Вже як батьків догляну, поживу
Й сама, дасть Бог, для себе.
Не стало тата. Маму ж хворобливу
Я доглядала, поки листопад
Не оголив вже зовсім рідний сад,
Й осінній дощ не перейшов у сніжну зливу.
А озирнулась - ніби й не жила!
Тоді лиш зрозуміла, що прожила
Таке життя, яке наворожила
Людині кожній Доля - вища сила,
Яка поводарем мені була.
Нехай тепер онуки вітер ловлять
І розквітають, поки молоді.
Хай діти у щоденному труді
Батькам їх сили втрачені відроблять.
Але я хочу, щоб, до фінішу дійшовши,
Вони раптово з болем не відчули,
Що їх роки намарне промайнули,
Бо істину на старті десь забули,
Або ж пожить забули, поспішивши.

Ластівко!
Гарний вірш. Я не згідна, що він лише для ровесниць...

Ластівко, хто автор??? Дуже гарний вірш!!!

Пам’ятаю, як стрілися…

Пам’ятаю, як стрілися,
Гучніш серце забилося.
До ніг небо схилилося
Голубе-голубе.
З теплотою і світлістю,
З материнською ніжністю,
З лебединою вірністю
Покохав я тебе.
Прожили, як умілося,
Ніби щойно зустрілися,
Деколи і сварилися,
Бог нам буде суддя.
Чи в годиноньку грізную,
Радісну а чи слізную,
Лебединою піснею
Пролетіло життя.
Наче в казці приснилося,
Розпливлося, розмилося,
І за обрій скотилося
Це життя голубе.
А я все ніби в юності
З материнською ніжністю,
З лебединою вірністю –
Так кохаю тебе. [...]

Заплелось в чотири пори року…

Заплелось в чотири пори року,
Закрутилось колесо життя.
Ніби став маленький світ широкий,
І роки, мов коні ті, летять.
Спокій навіть уві сні не сниться,
Що не день – бурхлива течія.
Що просить в життя, за що молиться?
…Тільки б завжди поруч – ти і я.
Автор: Віктор Геращенко

Мігель де Сервантес Сааведра

Що нищить всі життєві блага-
Зневага.
Що збільшує чуттів непевність-
Ревність.
Що серцю туга і розпука-
Розлука.
Отак мене терзає мука,
Печуть огнем жалі палкії,
Бо убивають всі надії
Зневага, ревність і розлука.

Хто породив мої страждання-
Кохання.
Хто повелів, щоб жив я в горі-
Зорі.
Хто завдає тяжкого болю-
Недоля.
Отак томлюсь в земній юдолі,
Клену життя своє стражденне,
Бо об'єднались проти мене
Кохання, зорі і недоля.

Яка мене врятує сила-
Могила.
Яка лишилася розрада-
Зрада.
Яке по ній чека похмілля-
Божевілля.
Отож даремні всі зусилля,
Безплідні всі рятунку спроби,
Бо ліки, гірші від хвороби,-
Могила, зрада й божевілля.

Матусю, схаменись! Я ще не бачив сонця!
Не чув пташок і квітів не збирав!
Я не сидів у дощ біля віконця
І ручками тебе не обіймав!

Гадаєш, я нічого не відчую?
Бо я маленький згусточок в тобі?
Якби ж ти тільки знала - я все чую!
Я так боюсь! Куди ж втекти мені?

Хтось скаже, що на все є Божа воля,
Що має бути - те не омине.
Невже така сумна у мене доля,
Що люблю ту, яка за мить уб"є мене?

Можливо, мною будеш ти пишатись,
Бо я важливе зроблю відкриття!
Рідненька, ти почала вже вагатись?
На ниточці висить моє життя!

А може,буду просто добрим сином
Й на старості подам тобі води.
Якби я міг, то став би на коліна:
"Матусю, не роби мені біди!"

Адже у тебе стільки сили й волі,
І ласки, і кохання, і тепла.
Як добре нам було б удвох!!!
Доволі! Розмріявся!
А ти ще ж рішення не прийняла...

Лиш ти одна, мабуть, сьоьгодні знаєш
Народжусь я,чи піду в забуття.
А я тремчу, чекаю... і благаю:
"МАТУСЮ, ЗБЕРЕЖИ МОЄ ЖИТТЯ!"

ПРО НАС
Любов жива у нас з тобою,
Гуляли сніжною зимою,
Ішли по вулиці щасливі,
Ще зовсім юні і красиві.
У парі добре,ми це знали
І ранок разом зустрічали,
Були хорошими стосунки,
Розмови теплі,поцілунки.
Весною квіти дарував,
Тебе ласкаво обнімав.
Високо в небі зорі ясні
Недовго сяяли і гасли.
Пливли у човнику рікою,
Заснули тихо під вербою.
І схожий сон приснився нам,
Що ми заходимо у храм.
У ньому тиша,світло ясне,
Палає свічка і не гасне.
І гарний ангел нам сказав:
ПОБУДЬТЕ ТУТ,Я ВАС ЧЕКАВ.......

''Л І Р И К А''
Де рій бджолиний, біля тину,
Вербових китиць наместини,
Де звив гніздо собі лелека,
Поривом вітру, із далека,
Наге та ніжне, як було,
До нас ,кохання принесло.
Воно летіло і співало,
У губи ніжно цілувало,
До серця міцно пригортало
І обіцяло.., обіцяло.
Весняним цвітом все буяло,
І те кохання зрад не знало,
Допоки із міцних оков,
На волю вибралась любов.
-''Я на цім світі головніша,
Я більш глибока, я щиріша,
Я зріла...''
І розказати захотіла,
Кого й коли вона любила.
Відкрила серце й душу в полі,
Там усього було доволі:
Любов до моря, до родини,
До гір високих і до Батьківщини,
Та ніжно посміхнулося кохання:
''-Але любов не може бути рання,
Коли весна і молодії люди,
Вдихають запахи її на повні груди,
І цілу ніч, до самого світання,
В очах не згасне ніжне хвилювання,
Коли єство затьмарює бажання,
У нашім краї називається - кохання.

випадково натрапила в чергових пошуках...

После дождичка

Нас написали без черновика.
И, канцелярский мир не обанкротив,
поставили на полку вниз торцом.
Вот так всегда - влюбиться на века,
а разлюбить в четверг, в кафе напротив,
до капуччино, после голубцов,

как раз решая - попросить ли счёт
Или, быть может, посидеть еще.

Приходится вставать из-за стола.
Сквозь небо просочился желтый сок,
пропитанный дождём или туманом.
Холодная осенняя смола,
с волос стекая, трогает висок.
как, помню, в детстве говорила мама:

Испытанное средство от бессонниц -
Кусочек хлеба с маслом, с крупной солью.

Исчезли те, с кем раньше у меня
не то чтобы душа сливалась в хоре,
не то чтобы сердца стучали в такт,
но те, кого не нужно догонять,
кого не нужно дожидаться в холле,
а с кем шагаешь рядом просто так.

Да, дело не в созвучии сердец,
но просто не с кем рядом посидеть.

Да, я и впрямь хочу всё время спать.
Присыпал дождь глаза солёной крошкой,
а солнце соком смазало слова.
Спасибо, мама. Проданы места,
у каждого своя суперобложка,
и в оглавленьи главная глава.

У всех своя особенная стать.
Нам есть, где встать. Нам можно просто спать.

На полках книги жмутся всё тесней -
так люди на трамвайной остановке
смущенно дышат в чей-то капюшон.
Он пахнет псиной, словно мокрый снег,
свечой, слезой, соломенной циновкой,
швом, шорохом, простым карандашом.

Лови свой шанс, точнее свой трамвай.
А книги не спасти - не открывай.

Не открывай, не спрашивай: "Кто там?"
Аминь, своя страница ближе к тексту,
когда твой том стоит на перекрёстке - он непременно будет разорён.
Пройдется ветер по твоим листам,
Растащит на цитаты без контекста.
Огонь придёт - весь город будто в блёстках твоим последним светом озарён.

Потащит по ногам, по мокрой жиже,
Взовьется пеплом всё, что хочет вверх.

Вот так всегда - не знать любви полжизни,
А полюбить - как водится - в четверг.

izubr з livejournal.com