ГАРТУВАННЯ
Один місіонер у Новій Гвінеї зауважив, що новоохрещений вождь племені канака завжди, по закінченні літургії, підходив до престолу і довго стояв перед ним з відкритими грудьми. Якогось дня місіонер спитав вождя, що той робить.
Усміхнувшись, вождь відповів:
— Гартую свою душу на сонці.
Учитель питає своїх учнів:
— З чого починається молитва? Один учень відповідає:
— З потреби. Другий:
— З радості. Коли я радісний, моя душа вилітає з тісної шкаралупи моїх страхів і турбот та підноситься високо, до Бога.
Третій сказав:
— З мовчанки. Коли все у мені замовкає, тоді говорить Бог.
Учитель натомість каже:- Всі ви відповіли правильно. Але забули про головне: молитва починається в самім Бозі. Це Він починає їі, а не ми.

дуже класно...торкнулося серця..


Варто так робити щодня.

НЕ ПРОДАЄМО…
Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго
оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по
столах, по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися,
електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти і піци…
Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива
продавщиця.
– Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо маленьку
дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.
– Дівчинку, що мало усміхається, – продовжував чоловік.
– Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, – говорила
далі жінка, – навіть, коли нас нема… Щось, що б її забавило,
розрадило, коли вона сама.
– Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо
батьків.
Народити дитину – це укласти з нею такий великий контракт,
що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять
до нас з карткою запрошення і кажуть: “Ти мене закликав, і я
прийшов. Що ти даш мені?”. Тут починається виховне завдання у
всій його широті й глибині.

На превеликий жаль, в наш час дуже часто таке можна зустріти: що батьки свою любов, увагу, ласку до дітей компенсують скуповуванням усякого мотлоху, який не потрібний дитині, замість того щоб просто з нею побавитися, погратися, поспілкуватися, почитати книжку, просто поговорити. Це найцінніше що потрібно дитині. Та й взагалі, тепер дуже мало часу ми приділяємо дітям - робота, хатні клопоти, втома - і часу вже немає...

НЕДІЛЬНИЙ ОБІД
Мама, як звичайно, покликала з кухні:
– Прошу до столу. Все готове!
Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор,
швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу.
Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл
жменьку сіна.
– Це що?! – закричали всі разом.
– Чи ти здуріла? – спитав її чоловік.
Господиня спокійно подивилася на них і сказала:
– Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять
років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого
я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.

Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка попросила
редакцію журналу, який читав її чоловік, надрукувати “послання”
до нього.
Ось воно: “Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я нині
почуваюся щасливою дружиною і матір’ю. Дякую за те, що завжди і
скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жінкою на світі. Дякую Тобі
за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на
мене з любов’ю, коли ми серед людей. дякую за Твої “Люблю тебе”,
сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те,
що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любові”.
Маємо необмежену можливість вирішувати про щастя або нещастя
осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”,
сказаного чи не сказаного. (Бруно Ферреро)

Мулла Насредин сидів у своїй чайній крамничці, коли до нього завітав сусід, аби порозмовляти.

“Мулло, я збираюся одружитися, — сказав він, — і через це дуже хвилююся. А ти ніколи не думав про те, щоб одружитися?”

Мулла відповів: “Звісно, думав. Коли я був молодий, то дуже хотів одружитися. Та я прагнув знайти ідеальну дружину. Для того щоб її знайти, пустився у подорож. Спершу я подався до Дамаску. Там знайшов чарівну жінку, привабливу, люб’язну й одухотворену, але вона зовсім не орієнтувалася у справах цього світу. Я знову рушив у дорогу і прийшов до Ісфахану. Там зустрів жінку, що була одухотворена, світська і дуже гарна, але ми не змогли порозумітися. Нарешті я опинився аж у Каїрі і після тривалих пошуків знайшов. Вона була глибока духовно, прекрасна у всіх розуміннях, уміла дати собі раду у світі, як і жити тим, що переходить людський вимір. Я знав, що знайшов досконалу дружину”.

Коли він скінчив, приятель поставив йому питання: “Мулло, скажи, чому ти з нею не одружився?”

“Ох, на жаль! — відповів Насредин, похитуючи головою. — Вона також шукала ідеального чоловіка”.

***
Один чоловік хотів, аби комп’ютер знайшов йому досконалу пару: “Шукаю тендітну вродливу дівчину, яка б займалася водними видами спорту і любила перебувати у колективі”.

Комп’ютер видав відповідь: “Одружися з пінгвіном”.

Любити означає прийняти “іншого” з його способом життя, з його інакшістю, з його вадами, а не подобизну наших снів. Досконалий чоловік — це не той, котрий хоче мати ідеальну дружину.

ЖЕРТВА
В одній африканській церкві, під час збору пожертв, служки ходили поміж лавами з великим кошиком з лози, схожим на ті, що служать для збору маніоку. Хлопчина, який сидів в останньому ряді, не зводив зосередженого погляду з кошика, що переходив по рядах. Він тяжко зітхнув, бо не мав нічого, щоб пожертвувати Господеві. Коли кошик дійшов до нього, хлопчина, на здивування усіх вірних, раптом усівся в ньому зі словами:
- Єдине, що маю, віддаю Богові.

Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Боговї: богослужбу від вас розумну.
( Послання ап. Павла до римлян, 12, 1)

Чиї молитви чує Господь
Давним-давно жив один святий старець, який багато молився і шкодував про гріхи людські. І дивним йому здавалося, чому це так виходить: люди до церкви ходять, Богові моляться, а живуть погано, і гріхів не зменшується. «Господи, - думав він, - невже не чуєш Ти наших молитов? Ось люди постійно моляться, щоб жити їм у покаянні, і ніяк не можуть. Невже марна їх молитва?»
Одного разу з цими думками він заснув. І здалося йому, ніби світлий Ангел, обійнявши крилом, підняв його високо-високо над землею. У міру того, як піднімалися вони вище і вище, все слабшими ставали звуки, що долинали із землі. Не чутно було людських голосів, затихли пісні, крики, весь шум суєтного мирського життя. Лише деколи долітали звідкись гармонійні, ніжні звуки, як звуки далекої лютні.
«Що це?» - запитав старець. «Це святі молитви, - відповідав Ангел, - тільки вони лунають тут» - «Але чому так слабко звучать вони? Чому так мало цих звуків? Адже зараз весь народ молиться у храмі?..» Ангел по глянув на нього, і сумним було його обличчя. «Ти хочеш знати?.. Дивися»
Далеко внизу виднівся великий храм. Дивно, але старець міг бачити все, що діялось усередині. У храмі було багато людей. На кліросі вишикувався великий хор. Священик стояв біля вівтаря. Тривала служба. Яка служба - сказати було неможливо, бо жодного звуку не чутно. На лівому кліросі дячок щось читав, швидко перебираючи губами, але слова туди, вгору, не долітали. На амвон поволі вийшов величезного зросту диякон, плавним жестом поправив пишне волосся, потім підняв орар, широко розкрив рот, і... ні звуку! На кліросі регент роздавав ноти: хор готувався співати.
- Вже хор, напевно, почую, - подумав старець. Регент стукнув камертоном по коліну, підніс його до вуха, витягнув руки і дав знак починати, але, як і раніше, панувала тиша.
Дивитися було дивно: регент махав руками, притупував ногою, баси червоніли від натуги, тенори витягувалися, високо піднімаючи голови, роти у всіх були відкриті, але співу не було.
- Що ж це таке? – здивувався старець. Він перевів очі на тих, що моляться. Їх було дуже багато, різного віку і стану: чоловіки і жінки, люди похилого віку і діти, купці й прості селяни. Всі вони хрестилися, кланялися, щось шепотіли, але нічого не було чутно. Вся церква була німа. «Чому це?» - запитав старець. «Опустімося, ти побачиш і зрозумієш», - відповів Ангел. Ніким не видимі, вони спустилися у храм.
Гарно одягнена жінка стояла попереду всіх прихожан і, мабуть, щиро молилася. Ангел наблизився до неї і тихо торкнувся рукою. І раптом старець побачив її серце і зрозумів її думки. «Ах, ця осоружна почтмейстерка! - думала вона. - Знову в новому капелюсі! Чоловік - п’яниця, діти - обідранці, а вона форсить!..»
Поруч стояв купець у добротній суконній чумарці й задумливо дивився на іконостас. Ангел торкнувся його грудей, і перед старцем відкрилися приховані думки купця: «Ох! Продешевив. Товару такого тепер дарма не купиш! Не інакше як тисячу втратив, а може, й півтори.»
Далі помітили хлопця. Він майже не молився, а весь час дивився наліво, де стояли жінки, червонів і переминався з ноги на ногу. Ангел доторкнувся до нього, і старець прочитав у його серці: «Ну й гарна дівчина! Якби дружину таку! Піде чи ні?»
Багатьох торкався Ангел, у всіх були подібні думки - порожні, житейські. Всі стояли перед Богом, але про Бога не думали. Тільки вдавали, що молилися. «Тепер ти розумієш? - запитав Ангел. - Такі молитви до нас не доходять. Тому і здається, що всі вони німі».
У цю хвилину дитячий боязкий голосок виразно промовив:
«Господи! Ти благий і милостивий. Врятуй, помилуй, зціли бідну маму!..» Старець побачив, що в куточку на колінах, притиснувшись до стіни, стояв маленький хлопчик. Він тихо плакав і молився за свою хвору маму.
Ангел доторкнувся до його грудей, і старець побачив дитяче серце. Там були скорбота і любов,
- Ось молитви, які ми чуємо! - сказав Ангел.
Єпископ Василій КИНИШЕМСЬКИЙ

Назовні і всередині

Дідусь нахилився над п’ятилітнім онуком і поцілував його на добраніч. Хлопчик одразу витер щоку.
«Чому ти так робиш, синку? – спитала мама. – Коли хтось тебе цілує, не треба витирати поцілунок».
"Мамусю, – пояснив маленький, – я не витираю, щоб витерти. Я втираю його в себе».

Одній мамі під час подорожі весь час надокучало вертляве дитя.
«Та сядь уже нарешті!»
Але дитина, здавалося, не чула наказу і знову ставала на сидіння, аби дивитися у вікно. Знервована мати взяла дитину і посадовила поруч зі собою.
Дитя глянуло на неї і гордо вимовило: «На зовні я сиджу, але в середині - стою».

Те, що у нас «всередині», набагато важливіше від того, що «назовні».

Чому кричимо

Одного разу вчитель спитав своїх учнів:
– Чому розгнівані люди кричать?
– Кричать, бо втрачають терпіння, – відповів один з учнів.
– Але чому кричать до тих, хто поруч? – знову спитав учитель.
– Кричать, бо хочуть, щоб їх почули, – пролунала відповідь.
Учитель спитав:
– Отже, неможливо спокійно розмовляти?
Було чимало інших відповідей, але жодна не задовольнила вчителя.
Тоді він сказав:
– Знаєте, чому розгнівана людина кричить на інших? Отож, коли двоє сваряться, їхні серця дуже віддаляються одне від одного. Щоби здолати ту віддаль, треба кричати – тоді тебе почують. Що більше люди розгнівані, то голосніше змушені кричати, щоб почути одне одного. А що буває, коли двоє закохані? Вони не кричать, а шепочуть. Чому? Бо їхні серця дуже близько. Віддаль між ними така маленька, що їхні серця розмовляють пошепки. А коли любов дуже сильна, не потрібен навіть шепіт, достатньо лише погляду. Їхні серця дуже добре розуміють одне одного. Так буває, коли двоє людей закохані.

Наостанку вчитель додав:
– Якщо сперечаєтесь, не дозволяйте вашим серцям віддалятися, не кажіть слів, які б іще більше їх віддалили. Віддаль може стати такою великою, що серця вже ніколи не знайдуть зворотної дороги.

Є надійний спосіб, за допомогою якого можна припинити сварку: сваріться, міцно обіймаючись!