Прості відповіді на складні питання від Симеона Афонського.
Який учитель найкращий? - Страждання.
Який учитель найгірший? - Насолода.
Яке вміння найрідкісніше? - Уміння віддавати.
Яке вміння найкраще? - Уміння прощати.
Яке вміння найважче? - Уміння мовчати.
Яке вміння найважливіше? - Уміння запитувати.
Яке вміння найпотрібніше? - Уміння слухати.
Яка боротьба найнебезпечніша? - Фанатична.
Яка звичка найнеприємніша? - Чварність.
Яка звичка найшкідливіша? - Балакливість.
Яка людина найстійкіша? - Та, яка здатна осягнути Істину.
Яка людина найвразливіша? - Та, яка вважає себе найсильнішою.
Яка людина найрозумніша? - Та, яка стежить за своїм серцем.
Яка прихильність найнебезпечніша? - Прихильність до свого тіла.
Яка людина найбідніша? - Та, яка найбільше любить гроші.
Яка людина ближче до Бога? - Милосердна.
Яка людина найслабша? – Та, яка переборола інших.
Яка людина найсильніша? - Та, яка перемогла саму себе.
Чим протистояти біді? - Радістю.
Чим протистояти стражданню? - Терпінням.
Яка ознака здорової душі? - Віра.
Яка ознака хворої душі? - Безнадія.
Яка ознака неправильних дій? - Роздратування.
Яка ознака добрих вчинків? - Світло душі.
Монах Симеон Афонський

Притча про дружбу: «Дорога в рай»
Довгою, дикою, втомлюючою дорогою йшов чоловік з собакою. Йшов він собі йшов, втомився, собака теж втомилася. Раптом перед ним - оазис. Прекрасні ворота, за огорожею - музика, квіти, шум потічка, одним словом - відпочинок.
— Що це таке? — запитав подорожуючий у охоронця.
— Це рай, ти ж помер, і тепер можеш зайти і відпочити по-справжньому.
— Чи є там вода?
— Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни.
— А поїсти дадуть?
— Все, що захочеш.
— Але зі мною собака.
— Шкодую, чоловіче, з собаками не можна. Її прийдеться залишити тут.
І подорожуючий пішов мимо. Через деякий час дорога привела його на ферму. Біля воріт також сидів охоронець.
— Я хочу пити, — попросив подорожуючий.
— Заходь, на подвір´ї є колодязь.
— А моя собака?
— Біля колодязя побачиш поїлку.
— А поїсти?
— Можу пригостити тебе вечерею.
— А собаці?
— Найдеться кісточка.
— А що це за місце?
— Це рай.
— Як так? Охоронець біля замку поруч сказав мені, що рай — там.
— Ні. Там пекло.
— Як же ви, в раю, це терпите?
— Це нам дуже корисно. До раю доходять тільки ті, хто не кидає своїх друзів.

Притча - Про те як знайти вірних друзів...

Вистромивши голову з гнізда орленя побачило силу силенну птахів, що літали внизу серед скель.
- Мамо, що це за птахи? – спитав він.
- Наші друзів, – відповіла орлиця синові, – орел живе самотньо – така його доля, але й він подеколи потребує товариства. Який же він тоді цар птахів? Усі , кого ти бачиш внизу, - наші вірні друзі.
Вдовольнившись поясненням матері орленя далі стежило за польотом птахів, віднині вважаючи їх вірними друзями. Раптом воно закричало.
- Ой-ой, вони украли в нас поживу!
- Заспокойся синку, нічого вони в нас не крали я сама пригостила їх. Запам’ятай раз і назавжди, що я скажу тобі тепер! Хай який буде голодний орел, він завжди мусить ділитися частиною здобичі з птахами, що живуть поблизу, на такій висоті, вони не можуть прогодувати себе, їм треба допомагати.

Кожен, хто бажає знайти собі вірних друзів, мусить бути добрим і терплячим, виявляючи повагу до чужих потреб. Шани і поваги досягають не силою, а великодушністю і готовністю поділитися з нужденними останнім шматком.

Притча
Сидячи за круглим столом, душі вибирали свій наступний урок. Тут встала смілива і сильна душа:
- Цього разу я йду на Землю, щоб навчитися прощати. Хто допоможе мені в цьому?

Душі зі співчуттям і навіть трохи злякано заговорили:
- Це один з найскладніших уроків ... Ти можеш за одне життя не впоратися ... Ти так будеш страждати ... Нам так тебе шкода ... Але ти можеш впоратися ... Ми допоможемо ...

Одна душа сказала:
- Я готова бути поруч з тобою на Землі і допомогти тобі. Я стану твоїм чоловіком, у нашій сімейного життя багато проблем будуть з моєї вини, а ти будеш вчитися мене прощати.

Друга душа зітхнула:
- А я можу стати одним із твоїх батьків, забезпечити тобі важке дитинство, потім втручатися в твоє життя і перешкоджати у справах, а ти будеш вчитися мене прощати.

Третя душа промовила:
- А я стану одним із твоїх начальників, і часто буду ставитися до тебе несправедливо і зарозуміло, щоб ти могла вчитися відчувати почуття вибачення ...

Ще кілька душ погодилися зустрітися з нею в різний час для закріплення уроку ... Отже, кожна душа вибрала свій урок, вони продумали взаємопов'язаний план життя, в якій вони будуть один одного навчати і наставляти, і спустилися для втілення на Землю.

Але така вже особливість навчання душ, що при народженні їх пам'ять очищається. І лише небагато здогадуються про те, що випадковості не випадкові, а будь-яка людина з'являється в нашому житті саме тоді, коли ми найбільше потребуємо уроці, який він з собою несе.

Чоловік приходить влаштовуватися двірником в компанію «Microsoft». У відділі кадрів йому задають питання, проводять тести і нарешті повідомляють:
- Вітаємо, Ви прийняті. Залиште Вашу адресу електронної пошти - ми повідомимо вас про графік роботи.
- Взагалі-то, у мене навіть комп'ютера немає, - зізнається чоловік, - а електронної пошти і поготів.
- На жаль, тоді ми не можемо працевлаштувати вас. Вас віртуально немає, а оперативний зв'язок з усіма співробітниками «Microsoft» по електронній пошті і узгодження ефективної командної роботи - ключове питання в нашій компанії.

Нічого не вдієш, чоловік йде і починає розмірковувати, як можна заробити гроші на комп'ютер. У кишені - $ 30. Він купує у фермера 10 кг яблук, виходить на жваву вулицю і продає «смачні і корисні еко-продукти». За кілька годин його стартовий капітал збільшується вдвічі, а через 6 годин - в 10 разів. Тут він розуміє, що з такими темпами можна прожити і без роботодавця.

Проходить час, людина купує автомобіль, відкриває спочатку маленький магазин, а через 5 років він - власник мережі супермаркетів. І ось він приходить застрахувати свій бізнес, а страховий агент просить його залишити свою адресу електронної пошти для вигідних пропозицій. Наш бізнесмен, як і багато років тому, відповідає, що немає у нього ні електронної пошти, ні комп'ютера.

- Просто вражає! - Дивується страховик, - такий величезний бізнес - і навіть немає особистого комп'ютера! Чого б ви домоглися, якби він у вас був?!

На що бізнесмен відповідає:
- Тоді я став би двірником компанії «Microsoft».

Мораль: якщо у вас чогось немає, може, вам це і не потрібно?

†...1 ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРИНТЯН
13 ГЛАВА – РІЗДВЯНА ВЕРСІЯ...†

🎄 Якщо я прикрашаю мій дім гілками ялинки і гірляндами, але не зрозумів сенсу Різдва, то я – просто декоратор.

🎄 Якщо я працюю з ранку до вечора на кухні, готуючи кілограми тортів, тістечок і особливих смаколиків, запрошую гостей за ідеально накритий стіл, але при цьому в моєму серці немає радості з народження Ісуса, то я – просто кухар.

🎄 Якщо я працюю у благодійних організаціях, співаю пісні в будинках престарілих та всі свої заощадження віддаю на благодійні цілі, але при цьому не маю любові до своєї сім'ї, то я просто – лицемір.

🎄 Якщо я прикрашаю ялинку блискучими ангелятами і зірочками, беру участь у різних святкуваннях і співаю в хорі, але не прийняв у своє серце Ісуса, тоді я не зрозумів, у чому головний сенс Різдва.

❤ Любов до Ісуса перериває роботу на кухні для того, щоб обійняти дитину.

❤ Любов до Ісуса залишає прикрасу квартири, щоб поцілувати дружину.

❤ Любов до Ісуса дружелюбна, незважаючи на стрес і брак часу.

❤ Любов до Ісуса не заздрить красивому дому інших і кольору підібраних серветок.

❤ Любов до Ісуса не кричить на дітей, тому що вони заважають під ногами, а, навпаки, вона вдячна, що вони є, і що вони можуть заважати.

❤ Любов до Ісуса дає не тільки тим, які можуть дати щось взамін, а, навпаки, з величезною радістю вона обдаровує саме тих, які у відповідь нічого подарувати не можуть.

❤ Любов до Ісуса усе терпить, усе зносить, всього сподівається, все переносить. Любов ніколи не перестає.

🎁 Подарунки, смаколики, декорації – все це добре, але тимчасово.

А от подарунок Бога на Різдво, в Ісусі Христі, залишиться навічно!

З прийдешнім Різдвом Христовим, друзі!

Балакуня,
Так гарно... і сумно (( Десь ловлю себе на думці, що постійно спішу, і не помічаю дійсно того що потрібно..

Натонька,

В мене це теж наболіле.. тому й ділюся.. Особливо зачепило про дітей, які плутаються під ногами.. В мене їх троє.. тому дуже часто, щоб щось створити, приходиться їх проганяти з кухні і не приділяти уваги.. а коли, вони такі милі засинають, я сиджу біля них і плачу...
чому не вмію бути мудрою мамою..

Коваль і Смерть

Притча відкриє очі на те, що для нас смерть, і чому дорога в Рай заростає травою

- Ви - коваль?Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалася і хтось заходив усередину.
- А стукати не пробували? - грубо відповів він, злегка розсердившись і на себе, і на моторного клієнта.
- Стукати? Хм... Не пробувала, - відповів голос.
Василь схопив зі столу дрантя і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.
- Ви не могли б виправити мені косу? - жіночим, але злегка хриплуватим голосом запитала гостя.
- Все, так? Кінець? - Відкинувши ганчірку кудись в кут, зітхнув коваль.
- Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, - відповіла Смерть.
- Логічно, - погодився Василь, - не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?
- Виправити косу, - терпляче повторила Смерть.
- А потім?
- А потім наточити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.
- Це зрозуміло, - кивнув він, - а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто в перший раз, так би мовити...
А-а-а... Ви про це, - плечі Смерті затряслися в беззвучному сміхові, - ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Зможете?
- Так я не помер? - Непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
- Вам видніше. Як ви себе почуваєте?
- Та ніби нормально.
- Нема нудоти, запаморочення, болю?
- Н-н-ні, - прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.
- У такому разі, Вам нема про що турбуватися, - відповіла Смерть і простягнула йому косу.
Взявши її в моментально задерев'янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично продовжує термін, як мінімум, на кілька годин.Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.
- Ви це... Сідайте. Чи не будете ж Ви стояти?! - Вклавши в свій голос все своє гостинність і доброзичливість, запропонував Василь.
Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну.
***
Робота закінчувалась. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку чавило, подивився на свою гостю.
- Ви мене вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було угроблено стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.
Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі, і розглядала інтер'єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в сторону коваля.
Що Ви сказали? - Тихо промовила вона.
- Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка...
- Зброя? Ви сказали зброю?
- Може я не так висловився, просто...Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тремтіли.
- Як ти думаєш, скільки людей я вбила? - Прошипіла вона крізь зуби.
- Я... Я не знаю, - опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.
- Відповідай! - Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, - скільки?
- Н-не знаю...
- Скільки? - Викрикнула вона прямо в обличчя коваля.
- Та звідки я знаю скільки їх було? - Намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пискнув коваль.
Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
- Значить ти не знаєш, скільки їх було? - Тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, - а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини! Що ти на це скажеш?
- Але... А як же?...
- Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, - вона ненадовго замовкла, - ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути.
Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно... Подивися, що зі мною стало!
Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон.Перед очима Василя постало, помережане зморшками, обличчя глибокої старості. Рідке сиве волосся висіло поплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені вниз, оголюючи нижні зуби, кривими осколками визираючими з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, нічого не виражаючі очі, втупилися на коваля.
- Подивися в кого я перетворилася! А знаєш чому? - Вона зробила крок в сторону Василя.
- Ні, - зіщулившись під її пильним поглядом, хитнув він головою.- Звичайно не знаєш, - посміхнулася вона, - це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших осіб! Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху...
Очі Смерті заблищали.
- Я поміняла своє прекрасне плаття на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене в монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто... - вона дивилася на коваля уважним поглядом, - я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей... Віддай мені мою косу, дурень!
Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть повернулася і попрямувала до виходу з майстерні.
- Можна одне питання? - Почулося ззаду.
- Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? - Зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
Так.
- Дорога в Рай... Вона вже давно заросла травою.