КОЛО РАДОСТІ
Одного дня селянин, який жив неподалік від обителі, підійшов до монастирської брами й енергійно застукав у неї своєю мозолистою рукою. Коли воротар відчинив, чоловік, усміхаючись, показав йому великий кетяг соковитого винограду:
— Брате-воротарю, — сказав селянин, — знаєте, кому хочу подарувати цей чудовий виноград?
— Може, настоятелеві або комусь із старших отців монастиря?
— Ні! Вам!
— Мені?! — монах з радості аж почервонів. —Хочете дати його саме мені?
— Авжеж! Тому що ви зі мною поводилися як приятель і завжди допомагали мені, хочу, щоб ви поласували цим виноградом.
Монах-воротар поклав виноград на тарілку і поставив її на стіл. Він довго-довго дивився на нього. Який гарний і смачний виноград!
Та ось у нього майнула думка: “Чому не занести цей кетяг настоятелеві, щоб і його втішити?”
Він узяв тарілку з виноградом і поніс до настоятеля.
Настоятель і справді щиро зрадів. Але пригадав собі, що в монастирі живе старий та хворий
монах, і подумав: “Занесу йому цей виноград. Нехай він хоч трохи потішиться”.
I кетяг винограду потрапив до келії хворого монаха. Але надовго він там не затримався. Хворий подумав, що виноград, напевно, сподобається кухареві, який цілий день працює, і передав виноград йому.
Але кухар послав його монахові-паламареві, а той поніс його наймолодшому монахові, котрий вирішив подарувати його іншому монахові.
I так від монаха до монаха той виноград знову повернувся до воротаря.
Отак замкнулося коло. Коло радості.
Не чекай, щоб хтось інший починав, ти перший маєш почати коло радості. Часто достатньо дуже маленької іскри, щоб вибухнула велика кількість динаміту. Досить іскорки доброти, щедрості і світ почне змінюватися.
Любов — це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають.
Любов… Даруй її, розсівай її, випорожнюй свій гаманець, свої кишені… а завтра будеш мати більше, ніж сьогодні.
Слова Ісуса Христа: “І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само”
(Лк. 6, 31).

Darka.Щиро дякую за такі проникливі притчі!!!!

ДБА ГОРОБЧИКИ
Два горобчики спокійно сиділи собі на дереві. Один з них — на вершечку, а другий — нижче.
Через якийсь час горобчик, що сидів на вершечку, щоб якось почати розмову, сказав:
Яке гарне це зелене листя!
Горобчик, що сидів нижче, зрозумів ці слова як виклик і роздратовано відповів:
— Чи ти сліпий? Хіба не бачиш, що воно сіро-біле?
То ти сліпий! Листя — зелене!
Горобчик здолу, певний, що правда на його боці, в’їдливо зацвірінькав:
— Закладаюсь пір’ям мого хвоста, що листя — сіро-біле. Ти нічого не розумієш! Ти — дурний!
Горобчик, що сидів на вершечку, розсердився і зі всієї сили кинувся на свого ворога, щоб відповісти. Але перш ніж почати двобій, вони обидва поглянули вгору.
Горобчик, що злетів з вершечка, здивовано скрикнув:
— Дивись, дивись! Листя справді сіро-біле! А потім додав:
— А ходи зі мною на вершечок.
Вони полетіли на вершечок і разом скрикнули:
— Дивись, дивись! Листя — справді зелене!
Не осуджуй нікого, якщо ти не йшов хоч годину в його чоботях.

СПРАВА ДРОЗДА
Мені було десять років, коли я побачив, як дрозд жадібно дзьобав ягоди бузини. Через якийсь час він здійнявся, полетів на мур нашого сусіда і почав ретельно чистити собі дзьоб об камінь.
Маленьке зернятко бузини, майже невидиме, впало йому з дзьоба і закотилося під мур.
Через десять років, випадково, я знову звернув увагу на той мур. Із землі, з-під муру, там, де колись сидів дрозд, ріс великий кущ бузини. I я уявляв собі, як росло те зернятко, що випало із дзьоба дрозда десять років тому.
Мені хотілось повісити на тій бузині дошку з написом: “Це — справа малого дрозда”.
Один молодий муляр ремонтував дім. Відірвавши шмат тиньку, він побачив, що замість однієї цеглини там була замурована груба книга. Це бу¬ла Біблія. Не знати чому і як вона потрапила туди.
Хлопець не дуже цікавився релігійними справами, але під час обіду почав читати ту книгу.
Потім читав увечері вдома. I так мало-помалу відкрив слова, якими Бог звертався до нього. I його життя змінилося.
Через два роки той муляр одержав роботу в
Аравії. Там він жив разом з іншими робітниками у готелі. Одного вечора товариш побачив, як він читав Біблію.
— Що читаєш? — спитав його.
— Біблію.
— Що? Біблію? Які дурниці! Тільки подумай: кільканадцять років тому я замурував таку ж книжку в одному з будинків у Мілані. Мені цікаво, чи якийсь чорт зумів ії звідти витягти!
Муляр здивовано подивився на свого товариша і запитав його:
— А якби я показав тобі ту Біблію?
— Я би впізнав її, бо залишив на ній свій знак, — відповів той.
Молодий муляр подав Біблію товаришеві.
— Пізнаєш свій знак?
Той взяв книгу в руки, поглянув і стривожився. Це була Біблія, яку він замурував, кажучи до товаришів: “Хочу побачити, чи вона вибереться звідси”.
Молодий муляр усміхнувся і сказав:
- Бачиш, вона повернулася до тебе!

Поступ

Коли моя бабуся вирушала навідати свою маму, вона відводила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці, запряженій кіньми, ще один — аби розповісти і послухати останні новини, посидівши трохи в кухні, а трохи у саду, і третій день — на дорогу назад.
Показати повністю..
Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй потрібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пересадками, приїжджала того ж дня під вечір. Мама розповідала бабусі останні вісті, вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від'їжджала.
Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише пів години. Я приїжджаю автом, затримуюся у неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти нудяться, а я, як завжди, не встигаю зробити закупи у супермаркеті.

Коли моя дочка приїде мене відвідати, скільки часу їй це займе?

Колись у селі чоловіки і жінки здибалися біля джерела, розмовляли, обмінювалися думками, допомагали один одному, коли наливали воду до відер, дзбанів і баклаг. На зворотньому шляху, ідучи поволі зі своєю ношею, кожен мав час і спокій, щоби подумати і навіть помолитися.
Потім до будинків провели воду і відпала потреба кудись виходити.

Усе стало зручніше. Але нам бракує осіб, з якими можна було б поговорити, як і часу на те, щоб подумати.

БОГ У КРИНИЦІ
Валка циганів затрималася біля криниці якогось хутора. П’ятилітній хлопчина вийшов із хати й з цікавістю дивився на циган.
Один циган особливо причарував його: огрядний, він зачерпнув відро води з криниці і пив, розставивши широко ноги. Цівка води стікала йому по короткій густій бороді, а він сильними руками тримав велике відро при устах, ніби це був глечик.
Напившись, циган розв’язав строкатий полотняний пояс і витер своє лице. Потім нахилився і почав пильно дивитися в криницю. Хлопець підійшов до криниці, схопився за цямрину і собі заглянув туди, цікавий, що ж там таке.
Велетень поглянув на хлопчика, усміхнувся до нього, схопив своїми сильними руками і підніс його догори.
— Знаєш, хто там є? — спитав циган. Хлопець заперечливо похитав головою.
— Там є Бог, — сказав циган. — Дивись! — і нахилив малого над криницею.
В криниці, у спокійній воді, як у дзеркалі, хлопчик бачив тільки своє обличчя.
— Та ж це я! — вигукнув хлопець.
— Еге ж, — радісно усміхнувся циган, опускаючи хлопця на землю. — Тепер знаєш, де є Бог!
Я не спроможний винаходити нові речі,
наприклад, літаки,
що літають на срібних крилах.
Але нині, коли сходило сонце,
у мене майнула думка —
ні, не майнула, а вп’ялася —
думка прегарна, чудесна,
і найпотертіші
частини мого одягу
раптом стали гарні,
почали виблискували світлом,
що спадало з неба.
Ось та думка чудесна: у моїй руці
заховано секретний проект;
а моя рука — велика,
величезна завдяки йому:
сам Бог присутній у моїй руці,
знає мій секрет, знає проект того,
що Він хоче зробити для світу
через мою руку.

до цього можна додати лише

НІЧНИЙ МЕТЕЛИК I ЗІРКА
Один нічний метелик з романтичною душею закохався в зірку. Він розповів про це мамі, а вона порадила йому закохатися в лампу.
Зірки не для того, щоб за ними літати, — пояснила йому. — А лампи… Навколо них ти можеш спокійно собі пурхати.
— У такому разі можеш чогось досягнути, —сказав батько. — Літаючи ж за зірками — нічого…
Але метелик не послухався батьків. Щовечора, коли заходило сонце і на небі з’являлася перша зірка, він пускався летом до неї, а щоранку, коли вона зникала, повертався додому знесилений марною спробою.
Одного дня батько покликав його до себе і сказав:
— Вже два місяці, хлопче, як ти не обпалив собі жодного з крилець… і боюся, що ніколи не обпалиш. Всі твої брати вже не раз обпалили собі то одне, то друге крильце, літаючи навколо ламп. Ну ж бо! Лети! Обпалися хоч раз… і то добре! Такий метелик, як ти — і без жодного знаку на крильцях!
Метелик покинув батьківську хату, але не полетів кружляти ні навколо ліхтарів, ні навколо ламп. Він вперто продовжував свої спроби долетіти до зірки, що була дуже далеко від нього… А метелик думав, що вона заплуталася у верховітті дерев.
I так вечір за вечором… і відчував при цьому велику приємність та радість… і прожив довгі роки. У той час, як його батьки, брати і сестри вже давно повмирали, обпалившись до ламп.
Зірка надії — вирізняючий знак. Щодня ти мав би благати віри, щоб прагнути неможливого.
Хто хоче співпрацювати з Христом, отже, перемінювати світ, не буде пристосовуватися до суспільних порядків, і навіть законів, встановлених державою. Він буде неслухняним, коли інші будуть слухняними, виконуватиме наказ, коли для інших той наказ буде здаватися безглуздим.
Світ буде для нього в’язницею, коли інші говоритимуть про волю, і раєм, коли інші розпачатимуть, почуваючись рабами.
Виконувати неможливе — це реально для тих, що слухаються голосу свого Творця.
Якщо на небі твого життя є зірка, не трать часу, обпалюючи свої крила до якоїсь тьмяної лампи.

НЕСПОДІВАНКА У ПУСТЕЛІ
Якийсь чоловік заблукав у пустелі й вже два дні бродив, ледве ступаючи по розпеченому піску. Останні сили залишали його. Несподівано він побачив перед собою продавця краваток. Продавець нічого не мав, крім краваток, і хотів продати йому одну.
Але той чоловік, пересохлим від спраги язиком, ледве прошепотів, що продавець дурний: чи ж продається краватку тому, хто вмирає зі спраги і голоду? Продавець похитав головою і пішов собі далі.
Під вечір, коли спраглий і голодний подорожній із зусиллям підніс голову, то отетерів: він зайшов на подвір’я розкішного ресторану. Величава будівля посеред пустелі! Це додало йому сили дійти до дверей. Чоловік упав на землю і застогнав:
— Пити… будь ласка, пити…
— Перепрошую, пане, — відповів чемно швейцар, — сюди не можна входити без краватки.
На світі є люди, які переходять через пустелю цього світу з неймовірною спрагою всіляких вигод, втіх, насолод. Вони вважають дурними тих, що проповідують Євангеліє, науку, здавалося б, таку безглузду в їхній пустелі.
Але коли схочуть увійти до “Божого ресторану”, тоді почують: “Вибачте, пане, сюди неможливо увійти без переміненого серця”.

ПАВУКОВІ ДІТИ
Приїхавши в гори на відпочинок, мати чотирилітнього Марка почала вбивати павуків, що по всіх кутках розплели своє павутиння.
Марко спостерігав якийсь час за нею, а потім каже:
— Мамо, малих павуків не вбивай! Мати питає його:
— Чому? Хіба ти не бачиш, які вони огидні?
— Але для своїх мамів вони такі гарні!
“Бог — це батько, що любить так, як мама”, — сказала на уроці катехизму одна дівчинка.
Може, не знаходиш у собі багато рис, які б тобі подобалися, але для Бога ти — найгарніше створіння у світі: немає нікого подібного до тебе.