НАД ПРІРВОЮ
Буддійський монах спокійно повертався до свого монастиря в горах. Аж раптом його перестрів же голодний ведмідь. Побачивши поживу, звір понісся на ченця. Переляканий, він кинувся тікати, та несподівано опинився над прірвою. Отже, постав перед вибором: або кинутись у прірву, або потрапити в пащу ведмедя.
Монах кинувся у прірву, але встиг схопитися рукою за корінь і повис у повітрі. Він трохи оговтався зі страху і почав оцінювати своє становище. Поглянув униз, і побачив тигра, що з відкритою пащею чекав, коли жертва упаде.
Подивився угору — там ведмідь своєю лапою силкувався досягнути його. Глянув на корінь, чи витримає? I оторопів… Його підгризали дві мишки. Монах ледь не зомлів. Коли ж він оговтався, то побачив недалеко від кореня кущик духмяних суниць, що рум’яніли на сонці, поширюючи аромат. Вони немов запрошували, щоб їх зірвати!
Монах простягнув руку, зірвав дві, підніс до уст і сказав:
— Які гарні, які солодкі, які запашні!
Немає такого безнадійного становища, в якому людина не знайшла би причини для радості. Знайти її — це результат сили духу і гумору.
Одного понеділка якогось розбійника вели на страту. Раптом він вигукнув: “Ну, цей тиждень для мене починається дуже добре!”

ЛІНЗИ ПІД ПОВІКАМИ
Одного літнього дня змія зустріла в лісі свого приятеля тхора:
— Як поживаєш? — спитав її тхір. — Вже віддавна не бачив тебе.
— Начебто добре, — відповіла та. — Але майже не бачу. Мушу вставити собі під повіки лінзи.
Придбавши лінзи, змія знову зустріла тхора.
— Як тепер живеться? — спитав її тхір.
— Тепер не тільки добре бачу, — відповіла змія, — а навіть моє родинне життя покращилося.
— Як же лінзи могли покращити твоє родинне життя? — запитав здивований тхір.
— Дуже просто, — відповіла змія. — Я виявила, що жила з гумовим шлангом, яким поливають город.
Остання хвороба, яку відкрили, зветься “синдром невидимої людини”. Поруч з нами живе якась особа. Ми помічаємо її фізичну присутність, але вдаємо, що не бачимо її. Так, наче не хочемо бачити.
Один письменник розповідає: подружжя виховало четверо дітей, допомогло всім одружитися і, коли залишилися самі, чоловік, приглядаючись до дружини, несподівано запитав:
— Ти — хто?

Порада

Одна жінка прийшла до спеціяліста і сказала: "Допоможіть мені! У мене серйозні проблеми з чоловіком. Кожного вечора, коли він повертається додому, виникає жахлива сварка".
Знавець відповів: "Цьому легко зарадити".
"Гаразд, але скажіть, що я маю зробити?"
"Ось, будь ласка: увечері, перед приходом чоловіка, вжийте ці чотири смоктальних пігулки у рожевій оболонці. Але вживайте не всі нараз, а по черзі, одну за одною, і прошу, смокчіть їх повільно, дуже повільно".
Через тиждень жінка прийшла до спеціяліста усміхнена і спокійна.
"Пігулки просто чудодійні! Я хотіла би придбати ще одну упаковку. Відколи їх уживаю, жодного разу не посварилася з чоловіком, коли він повертається увечері".

Французький міністер закордонних справ Роберт Шуман якось пояснював, чому він не одружився.
"Це було доволі давно. Я їхав у метрі і наступив на ногу якійсь жінці. Щойно я зібрався попросити вибачення, як вона накинулася на мене з криком: "Йолопе! Дивися, куди ступаєш!" Потім підняла голову, почервоніла і зніяковіло мовила: "Ох, перепрошую, пане! Я подумала, що це мій чоловік..."

"Язик — член маленький, а хвалиться великим! Глядіть, який вогонь малий, а запалює величезний ліс! (...) Усякі роди диких звірів та птахів, гадів та морських потвор були приборкані й приборкуються людським хистом. Язика ж ніхто з людей не може вгамувати..." (Як. З, 6-8).

БРУНО ФЕРРЕРО

Два горобчики.
Два горобчики спокійно сиділи собі на дереві. Один з них — на вершечку, а другий — нижче.
Через якийсь час горобчик, що сидів на вершечку, щоб якось почати розмову, сказав:
Яке гарне це зелене листя!
Горобчик, що сидів нижче, зрозумів ці слова як виклик і роздратовано відповів:
— Чи ти сліпий? Хіба не бачиш, що воно сіро-біле?
То ти сліпий! Листя — зелене!
Горобчик здолу, певний, що правда на його боці, в’їдливо зацвірінькав:
— Закладаюсь пір’ям мого хвоста, що листя — сіро-біле. Ти нічого не розумієш! Ти — дурний!
Горобчик, що сидів на вершечку, розсердився і зі всієї сили кинувся на свого ворога, щоб відповісти. Але перш ніж почати двобій, вони обидва поглянули вгору.
Горобчик, що злетів з вершечка, здивовано скрикнув:
— Дивись, дивись! Листя справді сіро-біле! А потім додав:
— А ходи зі мною на вершечок.
Вони полетіли на вершечок і разом скрикнули:
— Дивись, дивись! Листя — справді зелене!
Не осуджуй нікого, якщо ти не йшов хоч годину в його чоботях.

Усміх на світанку.
Якийсь час Рауль Фоллєро перебував у шпиталі для прокажених на одному з островів Тихого океану. Там панували відчай, огида, жах, лють. Всюди повно калік — живих мерців.
Втім, був серед цих понищених людських тіл і спустошених душ один прокажений досить похилого віку, який мав надзвичайно ясні й усміхнені очі. Він терпів тілесний біль, як і його нещасні товариші, але виявляв свою любов до життя, поборюючи відчай і ніжно поводячись з іншими.
Зацікавлений цим правдивим чудом життя у такому пеклі, Фоллєро хотів зрозуміти, що могло давати таку наснагу до життя знищеному проказою старцеві.
Він непомітно спостерігав за ним і відкрив, що кожного дня перед світанком старець ішов до залізної сітки, що огороджувала шпиталь, завжди сідав на тому самому місці і чекав. Ні, не на велич і красу світанку на океані, ані на сонце.
Чекав, аж поки з другого боку огорожі не з’являлася жінка, така ж старенька, як і він, з обличчям, покритим тоненькими зморшками, з очима, що світилися добротою.
Жінка нічого не говорила, тільки мовчазно і стримано усміхалася. Але від того усміху прокажений яснів на лиці і також відповідав усміхом.
Мовчазна розмова тривала тільки кільканадцять секунд, і старий знову плентався до свого місця в шпиталі.
I так щодня. Немов щоденне причастя. Прокажений, накормлений і підкріплений тим усміхом, міг жити ним і зносити нові муки, аж до нової зустрічі.
Коли Фоллєро спитав старого, хто та жінка, він відповів:
— Моя дружина. Перш ніж я прийшов сюди, вона таємно лікувала мене, як могла. Один чаклун дав їй якусь мазь, і вона щодня намащувала мені лице… крім маленької частини, щоб могти там мене поцілувати… Але все даремно… Тоді привела мене сюди, але не покинула… I коли я щодня бачу її, то знаю, що ще живу. Мені ще хочеться жити тільки для неї.
Напевно, хтось сьогодні вранці усміхнувся до тебе, хоч ти і не зауважив цього. Напевно, нині хтось чекає на твій усміх.
Якщо увійдеш у храм і прислухаєшся до тиші, то почуєш, що Бог — перший приймає тебе з усміхом.

Дякую Вам за ці історії.. ви відкрили для мене цього автора. спеціально після прочитання знайшла його оповіді в інтернеті.. я в захваті.. так торкаються душі, змушують задуматися.. вникнути в себе і стати трошки кращими :) Дякую ще раз.

ПУСТЕЛЯ ПЛАЧЕ
У Північній Африці якийсь місіонер побачив, що один бедуїн лягав на землю, прихиляв вухо додолу і щось слухав.
Здивований місіонер запитав його:
— Що ти робиш?
Бедуїн підвівся і відповів:
Слухаю… як пустеля плаче. Плаче, тому що хотіла би бути садом, парком…
Як хочеш,
щоб я говорила про Нього?
Нічого не можу сказати словами.
Маю жити Ним —
от і все.
Я хотіла б гукати Його,
хотіла б шпурляти Його
всім у лице…
Байдужість, презирство,
гнів, які відчуваю,
коли їду в автобусі,
я хотіла б знищити назавжди. Але знаю, що Він існує
в обличчях чоловіків і жінок,
котрі живуть
простим життям
і знають, що усміхом і блиском очей
можна засвітити зірку
в серці дитини,
убогого,
престарілого.
Ці всі зірки,
розкидані по світі,
колись
обіймуть Всесвіт.
I у вогні любові й радості
засвітиться Боже обличчя
задля доброти декого.
Їм я довіряю,
і хочу наслідувати їх.
Вірю в них.
Вірю, що зацвіте пустеля.

ПРАВДИВИЙ СЛІПЕЦЬ
Стародавня перська казка розповідає про чоловіка, що жив однією думкою, котра його ніколи не покидала, — мати золото, якнайбільше золота.
Це прагнення з’їдало йому мозок, з’їдало і серце. В нього не було жодної іншої думки, жодного іншого бажання. Тільки золото і золото.
Коли той чоловік ішов містом, він нічого не бачив, крім крамниць золотарів. Він був так засліплений золотом, що не бачив багатьох гарних речей… Навіть срібла. Не бачив людей, дітей, квітів, блакитного неба.
Одного дня терпець йому урвався, і він, вбігши до ювелірної крамниці, почав хапати все, що було зроблене з золота…
Звичайно, коли він виходив, на нього вже чекала поліція з наручниками.
Його спитали:
— Як ти міг думати, що втечеш? Та ж у крам¬ниці було повно людей!
— Повно людей? — здивовано перепитав чоловік. — Я не бачив там нікого. Я бачив тільки золото.
“Мають очі й не бачать”, — каже Біблія про тих, які байдужі до Христової науки. Це можна
сказати і про багатьох наших сучасників. Вони засліплені блиском речей, тих речей, які щоденно пропагують і рекламують.
Якось один професор поставив на досить великому білому аркуші малу чорну крапку і показав учням.
— Що ви бачите? — спитав він.
— Чорну крапку! — відповіли всі разом.
— Так, ви всі бачите маленьку чорну крапку, — сказав професор. — Але ніхто не зауважив великого білого аркуша.
У Талмуді, книзі, в якій зібрана мудрість єврейських учителів, є такі слова: “У світі, що має настати, кожний із нас буде змушений відповісти за всі ті гарні речі, які Бог створив для нас і які ми не хотіли бачити”.
Життя — це серія хвилин: правдивий успіх приходить лише тоді, коли ми живемо усіма тими хвилинами сповна.
Не ризикуй, ідучи за маленькою чорною крапкою, пройти повз великий білий аркуш.

ДІВЧИНКА І ВОВК
Одного дня пополудні великий вовк чекав у темному лісі на дівчинку, що мала проходити з кошичком харчів для бабусі. Маленька дівчинка із кошичком харчів і справді надійшла.
— Несеш цей кошичок для бабусі? — спитав вовк.
Дівчинка відповіла, що так. Тоді вовк спитав, де живе та бабуся, і коли дівчинка сказала йому де, він зник у лісі.
Відчинивши двері бабусиної хати, дівчинка побачила, що в ліжку лежить хтось, одягнений як жінка. Вона відразу зрозуміла, що то не її бабуся, а вовк, який перебрався на жінку.
Тоді дівчинка витягнула з кошичка пістолет і вбила вовка.
Не завжди справи йдуть так, як ми собі плануємо. I не дуже варто вірити прислів’ям.
“Щоб навчитися плавати, треба кинутись у воду” — каже прислів’я. Може, дехто і навчився, але багато втопилося.
Краще завжди бути реалістом.