У парку


Дитина хотіла пізнати Бога. Вона знала, що треба довго мандрувати, аби добратися туди, де перебуває Бог. Тому одного дня поклала до свого кошика тістечка, варення, сік і рушила на пошуки Бога. Дитя пройшло десь зо триста метрів і побачило стару жінку, яка сиділа у парку на лавці. Жінка була сама, вона спостерігала за голубами.
Дитина сіла поруч із жінкою і відкрила свій кошичок. Хотіла напитися соку, та оскільки виглядало, що старенька голодна – одне тістечко запропонувала їй.
Старенька із вдячністю його взяла – й усміхнулася. У неї був чудовий усміх, і дитина подарувала їй друге тістечко, аби ще раз цей усміх побачити.
Дитина була захоплена. Вона залишалася там доволі довго, їла й усміхалася.
Надвечір дитя, уже стомлене, підвелося, аби йти додому, та спершу кинулося до старенької й обійняло її. Вона теж пригорнула дитя і подарувала йому пречудовий усміх.
Дитя повернулося додому. Тільки-но відчинивши двері, побачило матусю. Матуся здивувалася на вигляд його обличчя, сповненого щастям, і спитала:
– Синку, що ти сьогодні зробив, що такий щасливий?
– Я сьогодні полуднував з Богом! – відповів хлопець.
І заки мати встигла щось сказати, додав:
– Знаєш, у Нього найчудовіша посмішка з усіх, які я бачив!
Старенька також повернулася додому, переповнена щастям. Її сина здивував мир і спокій на її обличчі, отож він спитав:
– Мамо, що ти робила сьогодні, що почуваєш себе такою щасливою?
Старенька відповіла:
– Сьогодні у парку я полуднувала з Богом!
І заки син щось сказав, додала:
– Знаєш, Він молодший, ніж я собі гадала!

Знаєте, Бог молодший, ніж ви собі гадаєте, і в Нього чудовий усміх...

Наука старого монаха

Тарас і Оксана зустрілись на весіллі, куди вони були запрошені, і одразу закохались один в одного. Вони були ще зовсім молодими – Оксана два роки тому закінчила середню школу і працювала в бібліотеці, а Тарас відслужив в армії і влаштувався, за допомогою друзів, слюсарем в автосервіс у місті, куди він кожен день доїжджав приміським поїздом. Жили вони в сусідніх селах, але сталося так, що зустрілись тільки зараз на цьому весіллі.

Тарас одразу запримітив струнку вродливу карооку дівчину, яка сміялася, розмовляючи зі своїми подругами. Він стояв і дивився на неї широко відкритими очима, не чуючи ні слів, з якими зверталися до нього, ні штовханів, які діставалися йому в натовпі.

Вона одразу заполонила його серце. І Оксана вмить відчула своїм дівочим серденьком цей погляд високого гарного юнака, який, не відводячи очей, дивився на неї. Зустрівшись з ним поглядом, серце її забилось, а щоки залились рум’янцем.

Цей юнак одразу зайняв те місце в її серці, яке було приготоване тільки тому одному, про кого мріє кожна дівчина.

Оксана з нетерпінням чекала коли почнуться танці. Вона була впевнена, що він неодмінно запросить її. І коли заграла музика, дівчина вся в очікуванні напружилася. Повернувшись боком до того місця, де стояв Тарас, вона краєчком ока слідкувала за ним.

Вона вже відмовила в танці двом чи трьом кавалерам і побачила, що юнак наближається до неї. «Дозвольте вас запросити», – звернувся до неї Тарас. Вони закружляли в танку, переповнені щастям зустрічі один з одним і того, що можуть бути так близько один від одного.

Потім було ще декілька танців, після чого Тарас запропонував трохи пройтися. Ніч була тепла і насичена ароматами зелені і квітів. Вони говорили прості слова, які в таких випадках говорять хлопець з дівчиною, але їх мало хвилювало їх значення – вони насолоджувались блаженством бути один біля одного, відчувати присутність один одного кожною клітинкою свого тіла і кожним подихом своєї душі, почуттям, яке ні він, ні вона до цього ще не переживали.

Вже зайнявся новий день і ранішні промені сонця залили землю, а щасливі юнаки ще не могли натішитися один одним.

Вони домовились зустрітись наступної суботи, і дні очікування на побачення видалися їм справжньою мукою. Тарас і Оксана рахували не години – хвилини до зустрічі. Вони були впевнені, що вже ніщо не розлучить їх. На цьому побаченні він вперше її поцілував, і вони освідчились в коханні.

Батьки хлопця і дівчини також, звичайно, помітили дивну переміну в їх поведінці. Не можна було не помітити того, що вони просто світилися щастям. Оксана перша розповіла про все матері і та, порадившись із батьком, попросила запросити хлопця до них додому.

Напередодні його приходу Оксана якнайстаранніше наводила порядки в хаті, викликаючи цим приховані посмішки батька й матері. Та й Тарас з хвилюванням готувався до цієї зустрічі – придбав новий костюм, підстригся, купив квіти, шампанське і велику коробку шоколадних цукерок.

Коли батько дівчини з Тарасом залишились удвох, той спитав його:

– Ну, хлопче, любиш Оксану? Бачу, що любиш. Та й вона спить і тебе бачить. А тому немає про що багато говорити – засилай сватів. Тільки вважай, щоб все у вас було по–людськи.

Незабаром все було погоджено між батьками молодят, і почалися приготування до весілля. Вирішили, що жити вони будуть в селі Оксани, де, після смерті батьків її матері, пустувала хата. Треба було тільки перекрити дах, встановити опалення і зробити косметичний ремонт.

За це взявся батько Тараса, який забезпечив матеріалами, а сам Тарас зі своїми друзями взявся до праці і незабаром будинок був як новий і все було готове до весілля, яке вирішили справити на початку осені.

Не можна було не милуватися молодими на весіллі. І численні запрошені гості від душі бажали молодим щастя, здоров’я і, звичайно, багато діточок…

…Вже проминула сніжна, але не дуже морозна зима і настала рання весна. Коли дерева вкрились молодою зеленню, Тарас і Оксана вирішили, що їй вже час іти у декретну відпустку і готуватись до пологів. Так і зробили.

І тут, як на лихо, почав даватися взнаки початок світової економічної кризи. Тарас, який до цього непогано заробляв і був задоволений своєю роботою, раптом відчув, що становище його на роботі ставало дедалі непевнішим.

Заробітки суттєво зменшились, працювали тільки 3–4, а то й 2 дні на тиждень. Нависла загроза цілковитого звільнення. Така нервова ситуація дуже негативно вплинула на Тараса, який побачив, що вже не може вповні забезпечити себе і вагітну дружину всім необхідним та утримувати будинок. Заощадження почали швидко танути.

Батьки також не могли чимось суттєво допомогти, та й Тарас ніколи не погодився б на їхню допомогу. У його характері була присутня така риса як гордість. За інших обставин ця риса може і не проявлялася б так явно, але зараз Тарас не знаходив собі місця, усвідомлюючи свою безпорадність.

Інші, більш помірковані і спокійні люди в таких ситуаціях просто скорочують видатки і більш–менш безпечно переживають тимчасові негаразди, але не таким був Тарас. Він хотів показати, що може зробити все, щоб його сім’я ні в чому собі не відмовляла. Ця нервовість почала передаватися і Оксані, що в її стані було неприпустимим, хоч Тарас і намагався триматися якомога спокійніше і бадьоріше.

Дитина – дівчинка народилася в червні. Пологи пройшли без ускладнень і незабаром відсвяткували Хрестини, назвавши дівчинку Марією. Але, якщо до народження дитини Тарас ще якось тримався, то після цього він став помітно дратівливішим і замкнутим.

На велику біду цієї молодої і, ще донедавна, найщасливішої сім’ї, дружина Тараса також не була позбавлена цієї руйнівної і, за певних обставин, згубної риси характеру – гордості. Тут, як то кажуть, найшла коса на камінь.

Не в силі сидіти вдома Тарас і у вільні дні їздив до міста, сподіваючись знайти хоч якийсь підробіток. Повертався він злий і невдоволений собою. Щоб трохи заспокоїтись і розслабитись, він став прикладатися до чарки. І з часом все більше. Бачачи все це, Оксана і собі стала дратівливою і різкою.

Спочатку своїм виглядом, а потім і словами вона почала виказувати чоловікові своє невдоволення. Тарас також за словом до кишені не ліз. І пішло–поїхало! Від докорів один одному справа перейшла до сварок. Тарас, уявляючи, що чекає його вдома, став пити ще більше.

Не в змозі справитись зі своїми проблемами, він зривав злість на дружині, яка відповідала йому тим самим. От вже дійсно, від кохання до ненависті один крок! На запитання жінки, що він робить цілими днями в місті, він злісно відповів: «З коханками гуляю». І хоч це, звичайно, було не так, його слова спопеляли Оксану.

Подружки, яким вона розповіла про все, взагалі порадили їй піти від нього. Та й друзі Тараса підливали масла у вогонь. Говорити про свої проблеми з батьками вони, знову ж таки через свою гордість, не хотіли. Питання про розлучення висіло у повітрі і було тільки справою часу.

Саме в такий час, коли Тарас поїхав до міста, а Оксана в розпачі роздумувала, що ж їй робити, до неї забігла сусідка і розповіла, що до їхнього села завітав старенький монах–місіонер, сповідає і навчає людей і порадила їй піти зі своєю бідою до нього за порадою.

Оксана спочатку презирливо скривила губи: чим він може їй допомогти?! Але подумавши, вирішила, що нічого не станеться, якщо вона поговорить з ним. Зібравшись і поклавши дитину у возик, вона пішла до хати, де перебував місіонер. Біля хати стояло декілька літніх жінок. Побачивши її з дитиною, вони співчутливо розступились і провели до священика, який саме висповідав одну з жінок.

Ввійшовши до кімнати, вона поглянула у вицвілі волошкові очі монаха, які дивились на неї лагідно і підбадьорливо і, раптом розридавшись, плутано, крізь сльози, вивільнила свою душу, розповівши йому все про своє нещасне заміжжя і про ту безвихідь, яка стояла перед нею. Вислухавши її і поставивши декілька запитань, місіонер погладив її по голові, взяв її руки в свої і сказав докірливо, але доброзичливо і співчутливо:

– О нерозумна жінко, ти своїми руками мало не зруйнувала те щастя, яке дав вам Господь Бог! Ти, жінка, маєш керувати всім, що відбувається в твоєму домі і твоїй сім’ї! Ти повинна створити таку атмосферу, коли в хаті панують мир, злагода і любов, той затишок, де твій чоловік і діти зможуть відпочити і набратись сил, відчуваючи твою любов і турботу. Ти повинна слідкувати, щоб твої домашні були ситі, чисто вдягнені і охайні.

Ти повинна не відповідати роздратуванням на злість чоловіка, якщо йому щось не вдається у його справах, а оточити його своєю любов’ю, ласкою і розумінням, вміти вислухати і заспокоїти його, коли треба. Якщо можеш, дай йому пораду, але дуже обережно і тактовно, щоб він не зрозумів це як повчання, бо він себе вважає головним у сім’ї.

Нехай він так і вважає, підтримуй його в цій думці, але насправді керувати всім вдома маєш ти, але робити це ти маєш мудро і без конфліктів, так, щоб твій чоловік завжди знав, що вдома його завжди чекає любов, ласка, розуміння і добра порада. Щаслива та сім’я, де жінка це усвідомлює і веде себе відповідно.

А ти, хоч і розумієш душею, що ведеш себе не так, але через свій дурний гонор, чимшвидше спішиш занапастити Богом дане тобі сімейне вогнище. Оксана, хоч і розуміла правоту священика, мало не до крові кусала губи, бо його слова колючками впивалися в її серце. Заперечити було нічим і вона, опустивши голову на груди, хустинкою витирала гіркі сльози. Тоді старий монах мовив до неї:

– Хочеш я навчу тебе, як налагодити ваше життя?

– Так, отче! – палко вигукнула Оксана.

– Тоді тобі доведеться викрутити свою гордість, помити нею підлогу і постелити біля порогу. Ти готова на це?

– Я спробую… – нерішуче сказала жінка.

– Пробувати можна, чи досить солі в зупі. Ти повинна беззастережно виконати все, що я тобі скажу.

– Я зроблю все, що скажете. – Цього разу її відповідь звучала твердо.

– А зробиш ти, доню, ось що…

Того вечора Тарас прийшов додому добряче напідпитку. Він вже був готовий до докорів дружини, а то й до сварки і, скинувши в прихожій черевики, пішов на кухню. На його здивування він побачив накритий стіл з вечерею, бо, з деякого часу, він брав собі їсти сам.

Дружина ще поставила на стіл велике горнятко компоту і тихо пішла в кімнату до малої. Тарас з апетитом повечеряв, бо був дуже голодний і, ще трохи почекавши і зрозумівши, що програма на сьогодні вичерпана, пішов спати.

Зранку сильно боліла голова. Він пішов у ванну, насилу помився і почистив зуби. Одягнувшись, він пішов на кухню чогось напитись, бо в горлі пересохло і, знову ж таки, на своє велике здивування, побачив накритий стіл і стограмову склянку, по вінця наповнену горілкою. Біля столу стояла дружина і з лагідним і навіть винуватим поглядом дивилась на нього:

– Сідай, Тарасе, випий, закуси.

Він сів і подумав, що в нього починається біла гарячка. «А може в неї дах поїхав?» – з острахом подумав він. Трохи повагавшись, він випив горілку і закусив квашеним огірком. А Оксана продовжувала, і голос її був глибокий і ніжний:

– Вибач мені, мій коханий Тарасе, я так завинила перед тобою! Замість того, щоб допомогти і підтримати тебе, я, як остання дурепа, дратувала і злила тебе! Прошу, пробач мені! Я обіцяю тобі, що вже більше ніколи нічим тебе не ображу, повір мені… Приходи чимшвидше додому, я буду тебе з нетерпінням чекати!

Тарас, з виряченими очима і відвислою щелепою, мовчки дивився на неї. Огірок застряг в нього десь між горлянкою і шлунком. У голові був повний хаос. З тим самим виглядом він сів в поїзд, де зустрів своїх товаришів.

Глянувши на нього, один з них мовчки простягнув йому почату пляшку пива. Тарас глянув на неї і, так само мовчки, відвів його руку. Друзі переглянулись, але нічого не сказали. Цілий день він ходив сам не свій. Ввечері, перед поїздкою додому, друзі покликали його в привокзальний буфет, але він тільки махнув рукою.

Перед тим, як зайти до хати, він відчув, як серце його сильно закалатало. Скинувши черевики, він побачив, як до прихожої зайшла Оксана. Допомігши йому скинути куртку, вона всім тілом пригорнулася до нього. По її обличчю текли сльози і в Тараса також перехопило горло.

– Любий мій Тарасику, пробач мені, що я так вела себе. Ти переживав за нашу сім’ю, за мене, за дитину. Тобі дуже боліло, що ти не можеш дати нам всього, що хотів би, а я, бездушна, не підтримала тебе в цей час. Я тебе дуже люблю і каюся за ту свою поведінку. Давай більше ніколи не дорікати один одному. Я тобі обіцяю, що від нині ти знайдеш в мені тільки любов і підтримку.

Тепер вже і Тарас не міг стриматися – сльози бризнули в нього з очей і він почав говорити, що це його вина, що він був таким малодухом. І він перепрошував її, міцно, але ніжно стискаючи її в своїх обіймах. Як і тої першої ночі, коли вони зустрілися, вони знову з трепетом відчували близькість один одного; їх переповнювало кохання, але тепер це почуття було набагато глибше і ніжніше…

Декілька років по тому, той самий старенький монах-місіонер знову відвідав це село. Дізнавшись про це, Оксана миттю побігла до нього і привела до себе додому, розповідаючи по дорозі, яким чудесним способом, завдяки його порадам, вони знову зажили щасливим сімейним життям.

По подвір’ю, весело сміючись, бігала Марічка, а вийшовши з дому, Тарас тримав за руку ще одну доньку Катрусю. У хаті сопів в ліжечку такий довгоочікуваний (особливо для Тараса) хлопчик Богдан. Разом з Оксаною, він цілував старому монахові руки і дякував за все, що він зробив для них. Після того, як Оксана щедро пригостила його, він, поблагословивши їх, сказав: «Любі мої дітоньки, дуже тішуся вами, але не мені ви повинні дякувати, а нашій Небесній Матінці, яка в такий чудесний спосіб покерувала вашою бідою».

Потім він дістав з кишені продовгасту коробочку і вийняв з неї дві вервички. «Візьміть ці вервички і моліться на них щодня. Ця молитва допоможе вам подолати всі негаразди й труднощі, прожити праведне й побожне життя, виховати своїх дітей і заслужити на щасливу вічність».

Слухати очима – це ніби сказати: «Ти важливий для мене».
Усі важливі речі переказуємо очима.
Молода жінка залишила матері такого листа:
«Коли ти, думаючи, що я не бачу, повісила на холодильнику мій перший малюнок, у мене з’явилося бажання малювати.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, нагодувала кота-волоцюгу, я зрозуміла, що треба піклуватися про тварин.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, готувала торт на мій день народження, спеціально для мене… Я зрозуміла, що дрібні речі теж можуть бути винятково важливими.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, молилася, я теж повірила в існування Бога, з Яким завжди можна розмовляти.
Коли ти, думаючи, що я вже сплю, цілувала мене, я зрозуміла, що любиш мене.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, зрошувала свої очі рясними сльозами, я зрозуміла, що інколи стаються прикрі речі, але сльози допомагають.
Коли ти, думаючи, що я не зауважую, посміхалася, я теж хотіла бути люб’язною й увічливою, як ти.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, переживала за мене, і я хотіла бути собою.
Коли ти думала, що я не бачу, я все бачила. Тож дуже дякую тобі за все, що ти робила, думаючи, що я не могла цього бачити».

Молитва

Андрійко мав лиш одну велику мрію: велосипед. Яскраво-жовтого кольору, з різними технічними новинками - він вразив Андрійка з першого погляду. Хлопець побачив його в місті на виставці і вже не міг забути: щоночі бачив його уві сні, бачив п'ючи молоко і читаючи підручник з історії.
Але Андрійкова мама мала дуже багато видатків, вона ледве давала собі раду з рахунками за світло, газ, телефон... Купити синові такий дорогий велосипед їй було не під силу. Андрійко розумів мамині проблеми, тому просив про цей подарунок самого Бога. До своїх щоденних молитов він почав додавати одну фразу: "Не забудь про жовтий ровер. Амінь". Мама вслухалася в Андрійкову молитву й сумно зітхала. Вона переживала, що Різдво цьогоріч буде для нього дуже сумне, адже Андрійко, ясна річ, не отримає велосипеда, і йому буде дуже прикро.
Настало Різдво. Андрійко, як і можна було передбачити, ніякого велосипеда не дістав.
Увечері, як звичайно, він вклякнув біля свого ліжка, щоб помолитися на ніч.
"Андрійку, - співчутливо промовила до нього мама, - я знаю, що тобі сумно, бо ти не одержав велосипеда. Але ти не ображаєшся на Господа Бога, що Він не відповів на твої молитви, правда?"
Андрійко серйозно подивився на маму.
"Звичайно, що ні, мамо. Бо Господь відповів на мої молитви. Він сказав: «Ні»

Стара нестерпна пані

На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для пристарілих, наступного дня по її смерті знайшли листа, адресованого молодій доглядальниці.
"Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивлячись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що кажеш, як розповідаєш про мене іншим?
Зазвичай ти бачиш незносну жінку, несповна розуму, з нестямними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час їди й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їди або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки здобути ще один довгий сумний день.
Ось, що ти бачиш!
Але розкрий очі ширше. То не я!
Я повім тобі, хто я насправді.
Я - наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками й дітьми, братами й сестрами панує любов.
Я - дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого.
Як було мені двадцять, нарешті я побралася з ним, і ще донині моє серце калатає з радості, тільки-но згадаю той день.
Було мені двадцять п'ять, і мала я біля грудей маленького синочка, якому невпинно була потрібна.
Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити.
Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чоловік завжди був поруч.
Виповнилося мені п'ятдесят, круг мене бавилися дитинчата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коханий чоловік не могли натішитися онуками.
Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюся у майбутнє. Мої діти з головю поринули у виховання власних дітей.
З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я зовсім стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердіє лиш камінь.
Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає незгасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття.
Вертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплинних років. Я погоджуюся із законом буття, котрий вістить:"Ніщо у світі не може тривати вічно".
Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на незносну стареньку... Добре поглянь, аби мене помітити".

Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо щодня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття... Коли б ми натомість навчилися прислухатися до снів, до биття серця, до почуттів, незрідка старанно прихованих, далеко менше було б у житті страждання, і світ навколо став би незмірно кращим.

Рахунок

Одного вечора, коли мати готувала вечерю, одинадцятилітній син прийшов до кухні з карткою в руці.

З офіційним виглядом дитина подала картку мамі. Мати витерла об запуску руки і прочитала:

«Очищення стежки від бур’янів – 1 гривня;
прибирання кімнати – 2 гривні;
купування молока – 50 копійок;
догляд за сестричкою (3 вечори) – 3 гривні;
отримання відмінних оцінок (із двох предметів) – 5 гривень;
викидання сміття щовечора – 2 гривні;
разом – 13 гривень 50 копійок».
Мати зворушливо подивилась синові у вічі. Її пам'ять перебирала спомини. Мати взяла ручку і на зворотньому боці картки написала:

«За те, що носила тебе під серцем 9 місяців – 0 гривень;
за ночі, проведені коло твого ліжка, коли ти хворів – 0 гривень;
за хвилини, коли потішала тебе у смутку – 0 гривень;
за те, що витирала твої сльози, коли ти плакав – 0 гривень;
за те, що всього тебе навчала день за днем – 0 гривень;
за всі сніданки, обіди, вечері, полуденки і канапки до школи – 0 гривень;
за все, що даю тобі щоднини – 0 гривень;
разом – 0 гривень».

Мати скінчила писати й посміхаючись віддала картку синові. Той прочитав написане і на його очах виступили дві великі сльозини.

Хлопець обернув картку і написав на своєму рахунку: «Оплачено». Потому кинувся мамі на шию і розцілував.

Коли в особистих чи родинних взаєминах доходить до рахунків, усе закінчується. Любов – або безкорислива, або її немає.

Притча про близнят

У материнській утробі відбулося зачаття двох близнят. Минали тижні, малята росли й розвивалися. Прокидалася їхня свідомість, росла їхня радість:
– Лишень подумай – хіба не чудо, що ми є? Як це прекрасно – жити!
Близнята пізнавали світ.
Коли побачили пуповину, що єднала їх з матір'ю, пуповину, через яку вони діставали всі необхідні для подальшого життя і зростання речовини, брати від радости аж заспівали:
– Якою ж великою і самовідданою є любов нашої мами, що ділиться з нами своїм власним життям!
Спливали тижні, місяці, відтак одного дня малюки зрозуміли, що дуже змінилися.
– Що це означає? – запитав один.
– Це означає, – відповідав другий, – що наше перебування у цьому світі незабаром скінчиться.
– Але я не хочу звідси виходити, – запротестував перший, – я волів би залишитись тут навіки.
– Ми не маємо вибору, – сказав другий, – та, може, існує якесь життя після народження!
– Хіба це можливо? – засумнівався перший. – Ось ми втратимо нашу пуповину, і як нам жити без неї? Адже з людей, що покинули материнське лоно до нас, ще ніхто не вернувся, аби розповісти нам, що життя після народження таки існує. Ні, народження означає кінець!
Тут один із близнюків геть занепав духом. Говорив так:
– Якщо життя закінчується народженням, то який сенс має перебування у лоні матері? Безглуздя, та й годі. А, може, ніякої матері не існує взагалі?
– Але ж вона мусить існувати! – заперечив другий. – Бо звідки тоді ми з тобою взялися? Чи могли б отут жити?
– А ти бачив колись нашу маму? – запитував перший. – Що, як вона існує лишень у нашій уяві? І ми вигадали її, щоб таким чином пояснити собі наше власне походження та існування?
Всі останні дні перебування близнят у лоні матері були заповнені нескінченними запитаннями і величезним страхом. Врешті настав день народження.
Покинувши свій теперішній світ, брати-близнюки закричали, розплющили очі...
Те, що вони побачили, перевершило їхні найсміливіші мрії та сподівання.

Одного дня ми всі врешті народимось.

Бути задоволеним

Один селянин ізловив якось справжнього сокола і прип’яв його в курнику за лапку. Та сокіл не бажав миритися з курячим існуванням. Безупину він смикав мотузку, другим кінцем прив’язану до дошки в стінці курника.
Сокіл тужливо дивився у небо й силкувався злетіти вгору. Одначе мотузка безжально тримала його на припоні, коло землі. Сокіл бився тижнями, аж доки здер із лапок усю шкіру і геть обшарпав свої гарні колись крила.
Кінець кінцем відмовився від боротьби. За місяць-другий йому навіть курячий корм припав до смаку. А по тому звик у землі порпатись...
І навіть не помітив, як від осінніх дощів та зимового снігу зотліла мотузка, що тримала його коло землі.
А стало б одного-єдиного пориву в лет, і сокіл повернув би собі волю й знову підкорив небо.
Але дарма!

Наше тіло страждає, навіть коли спинаємось на одну сходинку вище. Проте душа є крилатою. Ціле небо належить нам

Чарівний перстень

Одного разу король викликав до палацу всіх чародіїв країни й повів їм таке:

-Я хочу завше бути за приклад для моїх підданців. Прагну бути сильним та рішучим, спокійним і навіть незворушним перед лицем будь-яких присудів долі. Та іноді я сумний та пригнічений через якийсь прикрий випадок чи несприятливі обставини. А то знову з несподіваної радості або великого успіху западаю у стан неймовірного збудження. Це все мені не до вподоби. Почуваюсь такою собі беззахисною галузкою, що її шарпає рвучкий вітер. А зробіть-но мені оберіг, що звільнив би мене від занадто гарних і занадто похмурих душевних станів, від постійних змін настрою.

Та чародії один за одним почали відмовлятися. Вміли виготовляти обереги різного ґатунку для простих людей, але догодити королеві – не легка справа. Крім того, король потребував оберегу вельми складного у своїм застосуванні.
Чи треба сказати, що король сильно розгнівався на безпорадність своїх чарівників? Аж тут вийшов наперед один старий літами мудрець.

-Ваша високосте, - звернувся він, - завтра я принесу тобі чарівного персня. Щоразу, тільки поглянеш на нього, як будеш сумний – розвеселишся, як будеш схвильований – заспокоїшся. Досить лише прочитати вголос вирізьблене на нім заклинання.

Другого дня старий мудрець прийшов до палацу і в цілковитій тиші, спричиненій незвичайною зацікавленістю всіх присутніх, надів королеві на палець магічну каблучку.
Король придивився до неї з напруженою увагою і прочитав карбовані на золоті слова: "Навіть це промине".

"Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом:
Час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати.
Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати.
Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати.
Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати.
Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати.
Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити.
Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир.
Що за користь тому, хто працює, з того, над чим він трудиться?
Я бачив те заняття, що Бог дав людям, щоб вони ним клопотались.
Усе він створив гарним у свій час, та й вічність він вклав їм у серце, одначе, так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог, від початку до кінця.
Я зрозумів, що нема для чоловіка нічого ліпшого, як веселитись і заживати добра поки віку його.
А й те: чи їсть, чи п’є. чи заживає добра у кожній своїй праці, і це – дар Божий.
Я знаю, що все, що робить Бог, воно буде повіки;
нічого до нього не можна причинити, нічого від нього відняти;
Бог робить так, щоб його боялись.
Те, що є, - давно вже було, а те, що має бути, - вже є;
Бог же викликає минуле"
(Проповідник 3, 1-15).

У мудреця запитали :

Скільки видів дружби існує ?

Чотири, - відповів він.

Є друзі, як їжа. І кожен день ти
потребуєш їх.

Є друзі, як ліки. І ти шукаєш їх,
коли тобі погано.

Є друзі, як хвороба, вони постійно самі шукають тебе.

Але є такі друзі, як повітря. Їх не видно,
але вони завжди з тобою...