Дерева.

Дідусь, тримаючи онука за ручку, показував йому велетенські, розлогі дерева, що росли обабіч алеї. Переконував, мовби немає у світі нічого прекраснішого, ніж дерева.
- Подивись-но, як вони працюють!
- Хіба дерева працюють, діду?
- Ого-го! Вони ж бо сполучають небо і землю. Це дуже важке завдання. Ти подивись на оцей шерехатий стовбур. Він подібний до грубої линви, геть вузлуватий. На кінцях тієї "линви" її сплети розплітаються і розгалужуються, аби зв'язати небо із землею. Ті, що долі, ми називаємо корінням, а горішні -гіллям, галуззям або віттям. Але по суті своїй вони, властиво, тотожні. Коріння торує дорогу в землі, а гілля відкриває шлях до неба. І перше, і друге дається вельми складно.
- Але ж, діду, - крізь землю важче пробиватися, ніж крізь повітря!
- О ні, моя дитино. Якби було так просто, то віти були б значно рівнішими. А ти поглянь, які вони вигнуті й викривлені від зусиль, від натуги. Адже вони шукають, працюють, стараються і борються з усіх сил. Ще більше, ніж коріння!
- А хто їх примушує так сильно трудитися?
- Вітер. Вітер хоче роз'єднати небо і землю. Однак дерева щосили опираються. І перемагають.

Колір велосипеда.

Одна дівчинка вирішила наново пофарбувати свого велосипеда.
Обрала колір зелений, бо змалечку дуже його любила. Одначе старший брат сказав їй на те:
- В житті не бачив зеленого велосипеда! Пофарбуй-но краще червоною фарбою. Буде класно!
Червоний колір також подобався дівчинці, й вона пофарбувала велосипед у червоний колір.
Але подружка зауважила:
- Всі мають червоні велосипеди. Чому би тобі не пофарбувати його у блакитний колір?
Дівчинка, подумавши, таки пофарбувала велосипед у блакитний колір.
Але син сусідки мовив:
- Блакитний? Цей колір якийсь сумний. От жовтий куди веселіший!
Дівчинка визнала: жовта барва таки веселіша.
Тут озвалася й сусідка:
- Який жахливий колір! А найкращим був би бронзовий. Я раджу бронзовий.
І дівчинка забарвила велосипед у бронзовий колір.
Тут нагодився старший брат, який з несподіванки закричав:
- Ти що, не послухала мене? Та ж бронзовий колір - такий буденний! Ти мусиш перефарбувати свого" коника" у червоне - мусиш, і край!
Тоді вона дзвінко засміялася. Взяла бляшанку з зеленою фарбою, покрила нею багатостраждальний велосипед і вже не звертала уваги на те, що кажуть інші.

Свіча-бунтівниця.

Хто бачив колись щось подібне: свіча не бажала горіти! Свічки у шафі обурювались. Свіча відмовляється горіти! Це ж просто нечувано.
До Різдва залишалося кілька днів, тож усі свічки перебували у стані радісного збудження: невдовзі вони стануть справжніми королевами свят - завдяки своєму світлу, своїм пахощам, своїй красі, що їх передаватимуть усім навколо.
Лише одна молода золотаво-червона свіча вперто повторювала:
-Ні, ні і ще раз ні! Я не хочу горіти, не хочу спалюватися. Запалені, ми танемо дуже скоро. Я волію лишитись такою, як нині: стрункою, вишуканою, гарною, та передовсім - цілою і неушкодженою!
-Не запалати - це наче померти, не живши, -промовила височенна свіча, що вже бачила на своїм віку два Божих Різдва. - Як ми всі, ти складаєшся з воску й ґнота. Коли паласш - стаєш собою, собою справжньою, а отже, щасливою!
-О ні, красно дякую, - відповідала бунтівна свіча. - Визнаю, що темрява, холоднеча і самота є страшними, моторошними, а втім, це краще від муки, спричиненої палючим вогнем.
-Життя не вичерпується словами, годі порозумітися тільки з допомогою слів, треба втрутитись у життя, у самісіньку гущу, - переконувала висока свіча. - Лише той, хто втручається в життя по-справжньому, всією своєю істотою, - лише той спроможний змінити світ, а також самого себе. Якщо ти дозволиш, аби самота, морок і холоднеча поширювалися, - вони опанують світ.
- Хочеш сказати, що наше призначення - долати холод, морок і самотність?
- Так, - ствердила висока свіча. - Ми танемо, втрачаємо елегантність і колір, однак ми вельми корисні и шановані. Бо є воїнами світла!
- Зате марніємо, втрачаючи форму і барви.
- Твоя правда. Але тільки в такий спосіб можемо розсіяти пітьму ночі, розтопити кригу буття.
Кінець кінцем, золотаво-червона свіча, подібно до решти свічок, дозволила себе запалити. Світила вночі самовіддано, з усієї сили, від усього серця, перетворюючи на світло свою красу, мовби прагнула самотужки перемогти весь холод, весь морок світу. Віск та гніт неухильно згоряли, однак сяйво свічі довго ясніло в очах і серцях людей.

Щоб скоротити дорогу.

В одній англійській казці оповідається про молодця Жака, який був щасливим тому, що вмів добре виконувати накази свого батька. Але Жак, наївний простак, ніколи не зміг би виконати будь-що, якби на поміч йому не приходила його молода дружина. Ось уривок з цієї казки:

“Одного дня батько сказав Жакові, що вони повинні йти будувати незвичайний замок. Такий, що ще ніколи ніде не існував. Бо так звелів цар, який хотів цим казковим замком перевершити всіх інших царів. Коли вони йшли до того місця, де мали будувати замок, Мудрець Ґоббон звернувся до сина:

— Чи не міг би ти скоротити трохи дорогу? Жак, поглянувши вперед, побачив перед собою дуже довгу дорогу і відповів:
— Батьку, але я не знаю, як її скоротити.
— Коли так, то ти мені не потрібний. Буде краще, якщо повернешся додому, — твердо сказав батько. I бідний Жак повернувся додому. Побачила його дружина і питає:
— Що сталося? Чому ти повернувся?

Він оповів їй про те, що сталося. — Який же ти телепень! — скрикнула жінка. —Якби ти розповів йому якусь казку, то скоротив би дорогу! Тепер слухай оцю, що я тобі оповім, потім наздожени батька і почни йому розповідати. Йому буде приємно слухати тебе, а поки ти закінчиш, ви дійдете до місця.

Жак наздогнав свого батька. Мудрець Ґоббон мовчки слухав, і дорога стала коротшою. Дружина Жака мала рацію”.

Найліпше вино.

Чоловік і жінка досить пізно одружилися. На їх здивування і радість, у них народився син. Вони виховували його з любов'ю, піклуючись, як тільки могли. Попри те, що самі жили убого, відправили його до школи мудрого вчителя, аби син міг зростати духовно. Коли хлопець повернувся додому, то захотів хоч якось віддячитися батькам.
"Чи міг би я щось для вас зробити? — спитав він. — Щось, що принесло би вам радість".
"Ти наша найбільша радість, наш найбільший скарб, — відповіли старенькі. — Однак, якщо хочеш зробити нам подарунок, то роздобудь трішки вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті..."
У хлопця не було ні копійки. Та одного дня, коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи води з водоспаду і напився. Йому здалося, що вода та на смак як солодке вино. Він наповнив баклажку, яку носив зі собою, і вернувся до хати.
"Ось мій подарунок, — сказав він батькам. — Це баклажка вина для вас".
Батьки покуштували той напій, але крім смаку води не відчули нічого. Та вони усміхнулися до сина і подякували.
"Наступного тижня принесу вам ще одну баклажку", — пообіцяв син. І чинив так багато тижнів поспіль. Старедькі підтримували цю гру. Вони охоче пили воду і були щасливі, бо бачили радість свого сина.
Відтак сталося щось неймовірне: кудись зникли всі їхні недуги і слабості, а зморшки на обличчі розгладились. Наче та вода мала у собі якусь чудодійну силу.

Darka, така гарна розповідь, дякую.Отак добре інколи чоловікам дослухатись до своїх жіночок))

ЦІНА.

Один шанований людьми священик, що служив на маленькій парафії, завжди вельми старанно готувався до недільної проповіді. Якось у храмі — то був Великодній ранок — він зійшов на казальницю. А в руці тримав іржаву металеву клітку, яку помістив так, щоб усі вірні могли її бачити.
Парафіяни були здивовані. Священик тим часом говорив: «Учора, гуляючи, я зустрів хлопця з тією кліткою в руках. Були в ній три пташки, що аж тремтіли від холоду й страху.
Я запитав юнака:
- Що там у тебе за здобич, синку?
- Три нікчемні пташки, - була відповідь.
- І що ти з ними робитимеш? - спитав я.
- Віднесу їх додому, побавлюся з ними досхочу, - відповів хлопець. - Дражнитиму їх, може, вирву кілька пір'їн. Вони ж почнуть боронитися... Буде класна забава.
- Але рано чи пізно та забава тобі набридне. Що зробиш тоді?
- Маю два коти, - сказав хлопчина. - Вони полюбляють пташине м'ясо. Віддам їх котам, і по всьому.
Я замовк, а за хвилину спитав:
- Скільки хочеш за тих птахів, синку?
- Для чого вони вам, отче? Це ж польові пташки, нічого особливого. Співають негарно, й самі негарні! - переконував здивований хлопець.
- Скільки хочеш за них? - наполягав я.
Либонь, прийнявши мене за божевільного, юнак випалив: "П'ятдесят євро!"
Я вийняв із кишені п'ятдесят євро й подав хлопцеві, який, схопивши гроші, зник умить.
Далі я підняв клітку, що залишив юнак, і рушив до поля, туди, де росте густа трава й кілька дерев. Там, відчинивши клітку, випустив птахів на волю».
Так отець парох пояснив, що то за клітка з'явилася на бильці казальниці. А тоді взявся оповідати ось таку історію:
"Якось диявол заговорив з Ісусом. Нечистий саме вертався з Едемського саду, з почуттям тріумфу та несказанної пихи.
- Господи, щойно я підкорив усе людство! Я влаштував пастку з принадою, що виявилася бездоганною. І тепер маю владу над усіма!
- І що збираєшся з ними робити?" - спитав Ісус.
Сатана відповів: "Награюся з ними донесхочу! Навчу їх, як паруватися, а потім розлучатися, як ненавидіти ближнього і заподіювати йому зло, як пити хмільні напої, палити тютюн і проклинати собі подібних. Навчу їх виробляти зброю — і рушниці, і бомби—й винищувати одне одного. Розкішна буде мені забава!"
- А по тому, коли закінчиш бавитися, що з ними вчиниш? - допитувався Ісус.
- Вигублю всіх! - крикнув нечистий, сповнений неймовірної погорди.
- Що ти хочеш за них? - запитав Спаситель.
- Прагнеш визволити людей з-під моєї влади? Вони ж бо не добрі — якраз навпаки: дуже і дуже лихі. Якщо наблизишся до них — вони Тебе зненавидять. Почнуть Тебе обпльовувати, виклинати, а зрештою, заподіють Тобі смерть. Ні, Ти не можеш бажати їм визволення!
- То що ти хочеш за них? - повторив запитання Ісус.
Сатана подивився на Божого Сина з глузливою посмішкою і проказав: "Усю Твою кров, усі Твої сльози й Твоє життя!"
Ісус погодився, не вагаючись, відтак на Голгофі оплатив названу ціну сповна.
Закінчивши проповідь, священик забрав клітку з бильця і зійшов з казальниці.

Darka, притча, якраз вчасно тут написана, дякую. Змушує задуматись над своїм життям і вчинками, проаналізувати їх і постаратися виправитись, поки не стало занадто пізно.

Kasya Хотілось підібрати щось близьке до початку посту.

ЛЮБОВНИЙ ЛИСТ
Одна княжна на свої уродини отримала від нареченого важку, округлої форми посилку. Дуже заінтригована, що там таке, вона швидко відкрила її і знайшла… гарматний снаряд.
Розчарована князівна кинула його на землю.
При падінні зовнішня оболонка снаряда розламалася, а в ній виявився менший снаряд зі срібла. Князівна взяла його в руки і, оглядаючи, випадково сильно натиснула пальцями. Срібна оболонка прорвалася, а всередині виявилась золота коробка.
Цю коробку князівна відкрила дуже легко. Все¬редині, на червоному оксамиті, лежала обручка, оздоблена прекрасними діамантами, що творили слова: “ЛЮБЛЮ ТЕБЕ”.
Багато людей думають: “Біблія не притягає мене. В ній — багато суворих і незрозумілих сторінок”. Але хто намагається розірвати першу “оболонку” уважністю та молитвою, той кожного разу відкриває нові дивовижні цінності. А передусім йому відкривається ясність Божого слова, що міститься у Біблії: БОГ ЛЮБИТЬ ТЕБЕ.