Страшенно люблю "короткі історії для душі" Бруно Ферреро! Кожне оповіданнячно - це шедевр! Перечитую знову і знову, і напитуюсь теплом і світлом. Тож буду викладати вибрані історії і для вас. Впевнена, що ці перлини знайдуть відгук в кожній душі.


КОЛИ БОГ ТВОРИВ МАМУ



Одного разу добрий Бог вирішив створити... маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з’явився ангел і каже:

– Ти стільки часу тратиш на неї!

– Так... Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все – від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона мусить мати шість пар рук.

Ангел похитав головою і недовірливо спитав:

– Шість пар рук?

– Не в руках проблема, – відповів Бог, – а в трьох парах очей, що вона повинна мати.

– Аж стільки! – скрикнув ангел. Бог ствердно кивнув. Потім додав:

– Одну пару, щоб бачити через зачинені двері, коли питає: «Що ви там робите, діти?», навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу пару – на потилиці, щоб бачити те, що не мала би бачити, але що має знати. Ще іншу пару, щоб таємно сказати синові, який попав у халепу: «Розумію, сину, і люблю тебе».

– Господи, – сказав ангел, – вже пізно, йди відпочивати.

– Не можу, – відповів Господь. – Вже майже закінчую.

Ангел поволі обійшов навколо моделі матері.

– Надто ніжна, – сказав, зітхаючи.

– Але витривала! – відповів Господь із запалом. – Ти не можеш уявити собі того, що може зробити чи перетерпіти мати.

– Вміє думати? – спитав ангел.

– Не тільки думати, а вміє також дуже добре користуватися своїм розумом і пристосовуватися до обставин.

Тоді ангел схилився над моделлю і доторкнувся пальцем до її обличчя.

– Тут щось стікає, – сказав здивовано.

– Так, це – сльоза, – відповів зі смутком Бог.

– А для чого вона? – спитав ангел.

– Щоб висловити радість, смуток, розчарування, біль.

– Господи, Ти – справді геній! – вигукнув захоплено ангел.

Тихим меланхолійним голосом Бог прошепотів:

– Правду кажучи, це не Я створив... ту сльозу...(Ерма Бомбек)

Бог не створив сліз. То чому їх творимо ми?



Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі» (Видавництво Свічадо)

КОЛА НА ВОДІ

Літній спекотний день. Тихо мріє маленький ставок, ніде ні шелесне. На листку латаття сидить лінива жаба й уважно стежить за довгоногою комахою, що безтурботно ковзає по воді. Якби вона захотіла поласувати комашкою, то це навіть не коштувало б їй великих зусиль.

Трохи віддалік якийсь джмелик пристрасним поглядом прикипів до прекрасної мушки. Але йому не вистачає мужности висловити своє кохання, тож він задовольняється тим, що тихо милується нею здаля.

А на березі, коло самісінької води, гине від спраги маленька непоказна квіточка. Її корінці аж надриваються від зусиль, але дотягнутися до води, хоч як вона близько, – неспромога…

Онде потопає комарик. Він впав у воду через власну необачність. Крильця намокли й обважніли, тому він ніяк не може злетіти в повітря. Вода вже починає його поглинати.

Дика слива схилила над ставком своє віття. На кінчику найдовшої гілки, що сягає майже середини ставка, самотньо висить зморщена і потемніла перестигла сливка. Раптом вона відривається від гілки й падає у воду. Серед монотонного гудіння мух чується чудернацький легковажний звук: «Плюск»! З того місця, де урочисто й гідно впала маленька сливка, по воді пішли кола – за першим одразу ж друге, третє, четверте…, вони маєстатично ширяться, немов розквітаючий цвіт.

Хвилькою віднесло від жаби довгоногу комашку, яку та саме збиралася злизати своїм спритним язиком. Джміль, від поштовху хвилі, ненароком упав на прекрасну мушку. Навзаєм вибачаючись, вони навіки закохалися одне в одного.

Перша хвиля, дійшовши до берега, оживила маленьку квіточку. А ще вона піднесла вгору потопаючого комарика. Йому вдалося вчепитися за травинку, що росла на березі, похилившись над водою. Комарик висушив крильця на цій травинці й полетів.

Як багато доль змінили майже непомітні кола на воді!

БРУНО ФЕРРЕРО

В усьому бачити добре.
Стояли на узбіччі дві людини і про щось розмовляли.

Проходив повз них п'яниця і сказав сам до себе:
- Напевно, вони зараз домовляються разом піти в шинок, щоб випити вина.І п'яниця, забувши про всі свої справи, поспішив до шинку.

Проходив повз блудник і подумав:
- Ось люди, не боячись розголосу, змовляються серед білого дня на плотські втіхи. Чим я гірше?
Змінивши свій маршрут, блудник відправився в притон розпусти.

Пройшов повз праведник і говорив собі:
- От люди знайшли час і ведуть добру бесіду, залишивши суєту. Я ж грішний вже третій день не виберу години, щоб відвідати хворого сусіда.
І праведник, відклавши всі свої турботи, поспішив підтримати хворого добрим словом.

Хочу щиро подякувати усім форумчанкам, які згадали про Бруно Ферреро. Завдяки Вам відкрила його для себе і придбала книгу. Це щось надзвичайне - справжній відпочинок душі. Ще раз дякую!

Скажіть раніше.
Він – високий, плечистий, сильний. Голос у нього гучний, поводиться впевнено. Вона – жінка ніжна, тендітна. Побралися.
Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала дітей. Діти виросли, одружилися і пішли від них. Так буває завжди.
Але діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка перестала усміхатися, почала худнути, зблідла… Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні.
Її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.
Останній спеціаліст відвів чоловіка убік й обережно сказав:
— Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити.
Чоловік не сказав ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:
— Ти не помреш!
— Чому? – тихо спитала вона.
— Тому що я потребую тебе! – відповів чоловік.
— А чому ти не сказав мені цього раніше? – запитала жінка, і її очі заблистіли.
Від тієї хвилі хвора почала видужувати. Вона знову стала жвавою і веселою. А лікарі і далі визначають її хворобу і питають, які ліки принесли таке швидке зцілення.

Знак питання
Жив собі на світі знак запитання. Був дуже привабливим і, як усі, властиво, знаки запитання, вельми інтелігентним.
Проте від певний час мандрував по країні сумний та пригнічений, сповнений гіркоти й розчарування.
Скидалося на те, що він став нікому не потрібний. Усі дедалі частіше зверталися до його запеклого ворога, знаку оклику. Тільки й робили, що викрикували: "Вперед! Зупинися! Рушай! Геть з дороги!"
Знак оклику є розпізнавальним знаком людей зухвалих і брутальних, а саме такі нині володіють світом.
На вулицях, де знак запитання ще донедавна почувався королем, вже ніхто нікого не питав: "Як живеш?" Це питання витіснено вигуком: "Обережно!" Ніхто не зупиняв свого автомобіля, щоб у віконце запитати: "Вибачте, я правильно їду до Бергамо?" Тепер усі користувалися супутниковою навігацією, що дає чіткі, недвозначні вказівки, наприклад: "На перехресті повернути праворуч!"
Змучений блуканнями, знак запитання прибився до однієї родини. Діти завжди любили знаки запитання!
Та в тій родині батько з сином-підлітком чи не цілими днями вели словесні двобої, постійно використовуючи знаки оклику.
- Ти ніколи мене не слухаєш!
- Твоя думка мене не цікавить. Я тут господар!
- Ну, годі з мене. Я йду назавжди!
Батько був геть знесилений, а син - розчарований і пригнічений, ще й агресивний. Обидва сильно страждали, бо ж немає нічого болючішого, ніж бути поруч фізично, а душею далеко-далеко.
Знак запитання став під люстрою і при першій зручній нагоді вступив у дію. Батько, нахмурений, зі стисненими кулаками, вже ладен був надавати стусанів норовистому синові, аж раптом з його вуст вихопилися слова:
-А що про все це думаєш ти?
Слова, що збентежили самого мовця. Син стояв приголомшений.
- Тобі справді цікаво знати, батьку?
Той підтвердив. І поволі розпочалася розмова.
Насамкінець вони промовили майже водночас:
- Ти все ще любиш мене?
Знак запитання, щасливий, затанцював із вихилясами й перевертами аж на самісінькій люстрі.

Маленький чарівник.

Маленький чарівник завжди був радісний і усміхнений. Але останнім часом його раптово став охоплювати сум.
У такі моменти він сідав у кутику й поринав у думки, які клубочилися в його голові, наче чорні хмари.
"Вже достигли яблука, - думав він, - а в мене немає нікого, з ким я міг би поділитися цими чудовими червоними плодами. У лісі повно грибів, але в мене немає нікого, з ким я міг би піти назбирати їх і потім сушити на печі". І сама думка про те, як це було б чудово мати друга, змушувала його зітхати.
Одного дня коло його домівки проходив якийсь хлопець. Маленький чарівник швиденько вибіг йому назустріч і загукав:
- Хочеш бути моїм другом?
-Я вже маю друга, його звати Маріолоне, - відповів хлопець, навіть не зупинившись.
Тоді маленький чарівник вирішив піти в гості до зайчика.
І тільки-но прийшов, одразу ж запитав:
- Хочеш бути моїм другом?
Але зайчик лише похитав головою, немовби кажучи "ні", а потім ворухнув довгими вухами.
Отож маленький чарівник звернувся зі своїм запи­танням до цапка:
- Хочеш бути моїм другом? Однак цапок відповів йому:
- Ні, я вже маю двох друзів. Щодня бавлюся з ними!
Дуже сумний маленький чарівник пішов до дикого кабана й запитав його:
- Чи ти не хотів би стати моїм другом? Але кабан лише непривітно хрюкнув:
- Ні! - і продовжив порпатися в листі, що лежало на землі, не звертаючи більше на хлопчика жодної уваги.
"Тим гірше для вас! - подумав маленький чарівник. - Можу вичарувати собі чудового друга за допомогою чарівної палички".
Накинувши на себе блакитний плащ, прикрашений золотими зірками, він вистрибнув на великий камінь, підняв чарівну паличку й промовив відповідне магічне закляття. Потім заплющив очі, бо хотів, щоб несподіванка була ще більшою, а коли їх розплющив, побачив біля себе маленьку сову.
- Абракадабра... а це що за водяна курочка! - заїкаючись, із подивом промимрив маленький чарівник. -Я думав, що мій друг буде трохи більший.
- Друга не можна вичарувати за допомогою чарівної палички, - сказала сова, блимнувши своїми великими округлими очима, що скидалися на срібні монети. - Дружбу треба заслужити й заробити. І не має значення, чи друг буде малий, чи великий!
Відтоді маленький чарівник почав працювати над своєю дружбою з маленькою совою. Разом співали, загадували одне одному загадки, не кажучи вже про те, що хлопець брав сову із собою на прогулянки, під час яких вона сиділа на його руці. А ще вони разом танцювали танці піратів та індіянців. І ось одного дня вони зрозуміли, що справді стали друзями й що це чудове відчуття.
Але якось, безтурботно вештаючись лісом, вони натрапили на галявину, на якій росли буки.
- Дивися! - відразу закричала сова, показуючи на чорне дупло в стовбурі дерева. - Це місце, в якому я хотіла б жити!
- Але, - заперечив маленький чарівник, - ти ж не можеш залишити мене самого. Ти - моя подруга.
- Так, - відповіла птаха і відразу ж полетіла до дерева, - але я ж сова, а сова мусить жити в дуплі дерева. Так завжди було! Прошу тебе, дозволь мені тут залишитися. Побачиш, якою я щасливою буду. Той, хто справді любить свого друга, мусить допомагати йому стати щасливим.
- Той, хто справді любить свого друга, - маленький чарівник повільно повторив слова сови, - мусить допомагати йому стати щасливим.
І на прощання подарував сові білу польову квітку, яка чудово пахла.
- Тепер щомісяця маленький чарівник відвідує свою маленьку подругу. Про них можна сказати, що вони стали друзями назавжди.

Покликання для бабусі.

В одному селі жила одна бабуся з дідусем – дітей вони не мали, та весь вік прожили, як кажуть «душа в душу», але настав час, коли дідусь відійшов у вічність, а бабуся залишилася сама, тримаючи і надалі в господарстві дві корови. Одного разу через село йшов юнак і попросився до бабусі на нічліг. Старенька радо зустріла гостя, за вечерею бабуся розговорилася з хлопцем , дійшла до теми про покликання і дізналася, що юнак хоче стати монахом, а перед цим здійснює паломництво до святого місця.. Бабуся також розповіла про своє нелегке життя, про роки війни і важку працю. Хлопець, слухаючи бабусю, запитав: «Ви прожили важке життя, напевно зараз настав час трохи відпочити та коли я заходив до вас запримітив, що сусіди пригнали вам дві корови з пасовища, навіщо вони вам? Ви живете одна...». На що бабуся відповіла: «Та де одна. Он за горбком живе багатодітна сім'я, діточок багато, тому й допомагаю їм молочком і сметанкою, а там далі по вулиці живе вдова з двома малими діточками, а там - інвалід.. Я кожного ранку відношу молочко тим, кому найбільше потрібно… Та й буду тримати корівки, доки зможу, тому що поки я комусь потрібна, доти я не буду ніколи сама». Проходив час, той чоловік став монахом, а згодом і священиком, він часто згадує цю добру бабусю і в проповідях про покликання завжди наводить її приклад .

І дійсно, іноді покликання не потрібно шукати в великих ідеях чи справах, а озирнутися довкола і подумати, що ми могли б зробити ближнім, використовуючи те, чим обдарував нас Господь...

Чоловік і дружина
прожили разом 60 років.
Не було у них секретів один від одного, тільки одна таємниця була у дружини. На верхній полиці в її шафі стояла коробка з-під взуття, в яку чоловік ніколи не заглядав. І вже коли ставши дуже старою, дружина злягла, вона вирішила розповісти свій секрет і попросила чоловіка принести коробку. Коли чоловік приніс коробку і відкрив її, всередині він побачив дві дуже гарні в'язані ляльки та пачку грошей, в якій було 25 тисяч.

- Що це? - Запитав здивований чоловік.

- Знаєш, перед нашим весіллям моя улюблена бабуся відкрила мені секрет щасливого сімейного життя. Вона сказала: «Якщо ти розсердишся на чоловіка, то ніколи не сперечайся, а піди і зв'яжи одну ляльку.»

На очі чоловіка навернулися сльози, адже в коробці було всього дві ляльки. Тоді він запитав:

- А що ж це за гроші? Адже ти не відкладала їх з тих грошей, що ми витрачали на господарство?

- Я накопичила їх, продаючи ляльок...

Ці притчі чудової людини, дякуємо...

Вночі.

Глибокої темної ночі вмирав чоловік. Він повертався додому. Цілий рік працював у лісі, у горах, далеко від рідного села. Працював без відпочинку, однак йому так і не вдавалося зібрати багато грошей. Отож вирішив повернутися додому.
Коли виходив із лісу, розгулялася шалена буря. Дім того чоловіка був дуже далеко, їх розділяло багато кілометрів.
Чоловік саме стояв під дубом, коли блискавка розколола дерево навпіл. Гілки полетіли додолу, ранячи чоловіка. Кинувся втікати. Кров спливала з руки і ноги. Утікав під градом, затуляючи руками голову. Аби якнайдалі від лісу, де вдарила блискавка.

Після довгого бігу чоловік упав перед виступом скелі. Небезпечна стіна майже прямовисто. здіймалася вгору. Лежачи на землі, промоклий до нитки, побитий градом, вимучений холодом, чоловік втратив будь-яку надію.
Холод, який так йому дошкуляв, схиляв його піддатися смерті. Чоловік майже із полегшею на це пристав. Його огорнув сон, утіха в останніх хвилинах.

Та раптом почулося голосне бекання. Воно розбудило чоловіка з того сну смерти. Отой самотній крик посеред ночі раз видавався далеким, а раз - близьким. Ягня, якого допала буря? Чоловік стрепенувся. Він хотів смерти, але ягнятко?

Знову почулося бекання. Чоловік уже не мав сили для життя. Проте ягнятко потребувало його допомоги. Чоловік відчув, що це бекання стало для нього викликом. Зібрав останні сили, щоб перемогти втому і страх. Порятує ягнятко, а тоді умре.
Ця думка додала йому сил. Став наслухати.
Ягнятко знову забекало. Чоловік подався у тому напрямку. Щохвилини зупинявся. Град ранив йому обличчя, буря заглушувала слабеньке бекання. Ось знову почулося. Близько, за кущами. Чоловік ходив поміж колючих кущів. Ягняти не було. Потім ще раз почув його голос, який ніби доходив зі скелі.
Крізь град чоловік завважив діру у скелі. Звідтам і долинало бекання. Чоловік заточився і впав до ґроту. Ягнятко лежало посеред калюжі. Він підняв його і переніс у сухе місце. Притулив до грудей, аби відігріти. Відчув, що ягнятко зігріло і його самого, повернувши тим до життя. Так вони й лежали цілу ніч, зігріваючи одне одного.
Зранку до ґроту зазирнуло сонце і розбудило чоловіка з ягням. Чоловік гладив ягнятко.
Маленьке просило їсти. Чоловік також був голодний. Та найважливіше, що до нього повернулося бажання жити.