Диканщина – це унікальний край. ( Від нас – 90 км). Це розмаїтий світ зі своїми турботами й радощами, оповитий легендами і переказами. Тут переплітається реальне з неймовірним, минуле – із сучасним.
Походження назви Диканька пов'язане з оточуючими цю місцевість давніми густими лісами, які надавали їй дикого вигляду. Існує також версія, що назва походить від прізвищ перших поселенців краю – Дикань, Дикий, які зустрічаються тут понині.
Маленьке селище, прославлене на всю Україну і не тільки. На в*їзді ви одразу побачите Тріумфальну арку, котра була споруджена у 1820 році на честь приїзду до Диканьки імператора Олександра І (у 1817 році) і слугувала парадним в"їздом до садиби Кочубеїв. Автор проекту - академік архітектури Луїджі Руска. Це єдиний в Україні пам"ятник культури, що увінчує тріумф перемоги у Вітчизняній війні 1812 року з французами.
З 1660 року Диканька входила до складу Великобудищанської сотні Полтавського козацького полку. За універсалом гетьмана Івана Самойловича від 1687 року село належало генеральному судді Запорізького війська В.Л. Кочубею – внукові вихідця з Кримської Орди Андрія Кучук-бея, що прийняв православну віру, поселившись на вільних землях над Дніпром. Тоді В.Л. Кочубею відійшли навколишні ліси, одним з яких на південно-східній околиці села володів чернігівський архієпископ Лазар Баранович. З його благословення ще в 70-х роках XVII ст. у лісі було збудовано дерев'яну церкву для перебуваючих у цьому місці монахів – архієпських служителів з чудотворною іконою Миколи-угодника. Як свідчать перекази, ще раніше тут стояла ветха церква, зведена Леонтієм Кочубеєм – батьком страченого Василя Кочубея, спорудження якої знаменувала поява на лісовій галявині ікони Святителя Миколи. Коли випадково в лісі на галявині знайшли ікону, що сяяла, ніби сонце, її забрали до панського помістя, але вранці ікона зникла. Обшукали весь маєток- та дарма. Тоді поспішили до лісу. І – диво: знайшли ікону на тому ж пеньку.
Зараз на південній околиці Диканьки під лісом виділяється білокам'яна ротондальної форми Миколаївська церква (1794р), яку спорудили на місці дерев'яної. Її проект в стилі класицизму виконав відомий зодчий тієї епохи М.О.Львов, який одержував численні замовлення від високих вельмож з царського оточення - зв’язаних дружніми та родинними відносинами Воронцових, Завадовських, Безбородьків, Кочубеїв. Одним із перших він звернувся до ротондальної форми, що саме набувала поширення в культовій архітектурі.
(Фото всередині- суворо заборонено)
Особливо гармонійно вписується ця біла ротонда з сріблястим куполом, увінчаним позолоченим хрестом, в чудову лісову природу на околиці Диканьки.
На Миколаївській церкві М.О. Львов вперше застосував систему подвійного купола, і цей винахід пізніше запозичив архітектор
А.Н. Вороніхін при будівництві знаменитого Казанського собору С.-Петербурзі. У між купольному просторі на третьому поверсі Миколаївської церкви, куди ведуть збоку вузькі гвинтові сходи, знаходяться хори. На внутрішній поверхні великого зовнішнього купола були виконані розписи на біблійські теми, серед яких виділялися голубе небо й ангели. У барабані цього купола розміщені невидимі зсередини вікна, крізь які денне світло потрапляло до центрального залу. Коли церковний хор співав під час служби, то здавалося, що його мелодійні звуки доносилися прямо з небес. Чарівні звуки пісень, що линули високо над головою, підсилювалися чудовою акустикою храму.
Досі нерозгаданою таємницею є знамениті "повітряні печі" М.О. Львова, розміщені між першим та другим поверхами. Вони не тільки обігрівали, а й провітрювали приміщення зберігаючи постійну температуру і вологість – і робили це не гірше сучасних кондиціонерів. У 1851-1852 роках, коли проводилася деяка добудова і під церквою було влаштовано родинну усипальницю Кочубеїв, то на дверцятах печі за львівським проектом було викарбувано: "Для вентиляции склепа протопить немного…"
Цей склеп особливо цікавить численних відвідувачів Миколаївської церкви з України та різних країн світу. Поховані тут п'ять князів і три княгині з роду В.П. Кочубеїв. Першим було зохоронено сина будівничого церкви В.П. Кочубея – Василя, який прожив усього 38 років і заповідав поховати його під стінами родової кочубеївської церкви. Він служив помічником попечителя Петербурзького учбового округу, а прославився як колекціонер-нумізмат, колекція монет якого (понад 700 штук) була однією з найбільших і найцінніших в Росії. Поруч похована і його дружина Олена Павлівна. Ці два масивні саркофаги виділяються в підземеллі білизною італійського мармуру з тонкою різьбою на кришках. Привезені вони були спеціально з Італії. Тут же під мармуровою плитою в підлозі похована і їх дочка Марія. Глуху стіну склепу прикрашають дивовижної краси мозаїчні ікони невідомих майстрів. Кожне захоронення має свої відмінні риси, відрізняється конструкцією та кольором саркофагів. Їх оздобленням. До пограбування усипальниці у 1919 і 1933 роках особливо виділялась позолота склепу.
Розкіш, з якою були зроблені кочубеївські поховання, вражає й донині, адже вони поступалися царським. Це й викликало невдоволення імператора двору: "Хоть ты и Кочубей, да не будь выше царей…"
Особливу увагу привертає іконостас з мореного дуба. Робота виконана українськими майстрами-умільцями, які спеціально посилалися на навчання до Італії. Вражає чудова тонка різьба поде реву, що дивним мереживом обрамлює ікони, написані петербурзькими художниками.
Збереглися й викладена з мармурових плит сірого, білого та чорного кольорів підлога, кіот над тим місцем, де поховані Василь і Олена Кочубей, пам'ятник з чорного мармуру і меморіальна дошка на честь князя і княгині. Тут же стоять ікони святого Василя Великого та рівноапостольної цариці Олени відомого майстра живопису нефа. Вівтар з білого мармуру піднято на дві сходинки, а справа з чорного мармуру на трьох сходинках підіймається те місце, де молилися Кочубеї.
З глибини XVII ст. дійшов до нас і пеньок з дубовим хрестом у вівтарі, на якому було знайдено ікону святого Миколи-чудотворця, що започаткувала ще тоді дерев'яну церкву, яка стала називатися Миколаївською за назвою тієї ікони. Миколаївським було названо й навколишній ліс.
Чудотворна ікона Святителя Миколая ( після революції сліди її зникли, доля невідома) приваблювала до себе численних віруючих, а також хворих, калік, обездолених людей, які сходилися сюди звідусіль з надією вимолити зцілення або кращу долю. Побувала тут і молода жінка Марія Іванівна Гоголь-Яновська з села Василівки, що за тридцять верст від Диканьки. Її ще в колисці пророчив собі в наречену 14-літній підліток з сім'ї сусіди-поміщика, а коли дівчинці виповнилося 14 років, він одружився на ній. Засмучена горем від появи вже другої мертвонародженої дитини, у свої сімнадцять літ вона не раз і не два приходила сюди до образа Святого Миколи-угодника, вимолювала життя і щасливу долю для майбутньої дитини. На честь честь цієї церкви ті її чудотворної ікони і назвала вона новонародженого сина Миколою. Це був наш великий письменник-земляк Микола Васильович Гоголь, який часто потім відвідував Миколаївську церкву.