Омріяна доля казкова...
Чи так це буває в житті?
Неначе дзвенить колискова,
і сни шелестять золоті.
Любов в моє серце ввільється,
Мов погляд грайливий весни.
І доля,мов сонце всміхнеться,
Навіє і мрії,і сни.
Що треба для того зробити,
Щоб стало щасливим життя?
Навіки безмежно любити-
Любов не зведе в небуття.
Я квіти розсиплю по лугу,
У рай свій я щастя ввілью,
І вмить розжену твою тугу.
Життя бо насправді люблю.


Оксана Демчина молода поетеса із Львівської області,яка на жаль не бачить і не чує,але має що сказати нам зрячим.За допомогою небайдужих людей було випущено три поетичних збірки поетеси.

Моя любов співає солов’ями,
Палке полум’я душу зігріва,
А жайвір ранній лине над полями,
Зоря ранкова небо осява.
Любов моя прекрасним сонцем сходить,
Життя дає і тілу, і душі.
Жура в мій дім дорогу не знаходить
І не тривожать серце сум-дощі.
Кохання едельвейсами розквітло.
На кручу хто за квітами зійде?
Любов – це щастя, це життя, це світло,
Вона дорогу в рай земний знайде.
Моя любов зійшла колоссям в полі
І зарясніла квітами в гаях.
Благала щастя я в своєї долі,
Хай стелиться мені широкий шлях.
Кохання водоспадами заграло
І зорями ясними зацвіло,
Воно для мене раєм справжнім стало,
Що завжди є і буде, і було.

Все для нас

Вінком ясним дар-сонце розквіта,
Для нас його тепло і щира ласка.
Волю, щоб не скінчилась золота
Кохання мого чарівлива казка.
Для нас палає місяця ліхтар
І сяють зорі іскрами ясними.
Волю покласть коханню на вівтар
Своє життя й рожевих мрій жоржини.
Для нас співають в гаї солов’ї
І грають водограї кришталеві.
Волю я в щастя зринути краї,
Де мріють в вербах ночі сургучеві.
Для нас любові квіти і весна,
Що розцвіла, неначе райські кущі.
Волю, щоб стала царством ніч ясна
Й горіли в небі зорі невмирущі.
Волю для нас усього світу чудеса
І трави, й квіти, й лебеді в блакиті.
Волю, щоб вічна була ця краса,
Щоб острів цвів кохання в оксамиті.
Для нас цвіте бажань таємних рай
І почуттю простір дає мовчання.
Волю, не вщух щоб щастя водограй,
Щоб вічно на землі жило кохання.

Розквітла багряна калина.

В саду розквітла багряна калина,
Горять, мов іскри, сонячні гранати.
Під сонцем щастя й волі розквітла Україна,
Свободи стяги майорять крилаті.
Як тяжко здобули тобі свободу
Сини й дочки твої, Вкраїно мила!
В борні багато полягло твого народу,
Ти їх слізьми пекучими скропила.
По чорному невільницькому шляху
В неволю люд йшов, в рабство й на плаху.
На діточок твоїх лиха була година,
Вдова мов, гірко плакала калина.
Полили кров’ю нашою землі твої родючі.
Сусіди злі поміж собою ділили Україну,
Аж поки не перетворили на руїну.
Наблизився нарешті світлий час,
З Вітчизни спали враз залізні пута,
І стала вона вільна і розкута,
І під крило узяла діток, нас.
Калинонька розквітла, україночка!
Біліє в рожах у саду хатиночка.
У синім небі майорить стяг Батьківщини.
На захист, браття, станьмо України!

Моя Україно.

Моя прекрасна Україно,
Рясні ліси, ясні поля!
Цвілим, мов рай, моя калино,
Козацька славная земля.
Багато в тебе є стежинок
Й Говерла сяє іздаля.
Та ще більше по степах курганів,
Та все ж ми були нездоланні.
До твого прихилившись лона,
Все розкажу я, що було.
Багато на твоїх кордонах
Синів найкращих полягло.
І мови була заборона
Й лихі чинили люди зло.
Обкрадали тебе і гнітили,
Все взивають похмурі могили.
За волю й щастя ми змагались
І за щасливе майбуття.
Знамена в небі розвівались.
Не гніт ми здобули – життя!
Поволі пута розривались,
Надій вершилось здобуття.
Ти живи й розквітай, Україно,
Наша доле ясна солов’їна!

Подаруй мені крила.

Подаруй мені крила, мене кличуть в краї дивні зорі.
«Подаруй мені крила!» – журавлі все курличуть в просторі.
Я залишу тобі замість себе осінню журу.
Ти дивися за мною на небесні поля неозорі.
Твою муку і біль я у душу свою заберу.
Моя туга, як птаха, полетить прудко за журавлями,
Мої сльози на землю упадуть золотими дощами.
Я залишу тобі тихий спогад моїх світлих мрій,
І піду, наче осінь, поблукати густими лісами
І садами, зірвати щоб квіти найкращих надій.
Подаруй мені крила! Сяють в морі далекі вітрила.
Вщухне буря осіння і проглянуть знов щастя світила.
Я залишу тобі свого серця чарівні пісні.
Я б хотіла, любов щоб дорогу в житті освятила.
Я залишу тобі сонце, небо і зорі ясні!

Ріка життя блакитні котить хвилі,
Пливе по ній твій човен золотий –
Гармонія життя у повній силі.
У небі місяць сяє молодий.
Крізь тьму до тебе простягаю руки.
Свій човен ти до мене наверни!
Але від тебе стріли йдуть розпуки
Й влучають в серденько моє вони.
Мій острів світлий вкрили чорні хмари
Й до берега чужого ти пристав.
Накликала на тебе друга чари,
Щоб ти її в час щастя вшанував.
Роздвоєне тобі зміїне жало
Належало і пекло ти створив,
Де цвів наш рай, де сонце розквітало,
Де таємницю нам Господь відкрив.
Хай болю сніг летить тобі в обличчя,
Хай пусткою для тебе стане світ!
Мене уже сира могила кличе,
Останній ось тобі мій заповіт:
Умру як, прах пусти мій за водою,
Мов смолоскип, в палаючім човні.
У голубім тумані часостою
В природі дай воскреснути мені.
Воскресну я в деревах, квітах, травах,
Могила ж моя в небі, не в землі.
Я буду жити в заходу загравах,
В зорі ранковій і нічній імлі.

Наснилось мені: квіти заспівали
Й вишневий місяць сад позолотив,
Веселі цвіркуни на скрипках грали –
Господь маленький рай для нас створив.
Тебе шукала в зорях, квітах, травах,
Казкові мрії щоб задовольнить.
Твій образ в заходу ясних загравах,
То як тебе можливо не любить?
Ніч срібні шати одягла прозорі.
Вона примхлива, мов саме життя.
У небі загорілись дивні зорі.
Кохались палко ми до забуття.
Приснилось мені: зливи заспівали,
За темну хмару місяць закотивсь,
Листочки з верб і кленів опадали –
Ти пекло у раю створив. Молись!
Ніч одягла старі чернечі шати,
Немов примара, під вікном блука.
Тебе я вже не буду потішати,
Холодна на дворі стоїть пора.
Лишилось щастя десь в пітьмі, позаду,
А осінь вся у зморшках і сльозах.
Звучить твій голос в буйстві листопаду,
Тільки в кривих твій образ дзеркалах.

Соснівка.
Моя Соснівко, квітко золота!
Пройшли тут молоді мої літа,
Тут пронеслись життя примхливі грози,
Настали вже й недосвіти-морози.
Я залишила тут свої сліди.
Дощі їх змили, мабуть, назавжди.
Колиску мою доля колихала,
І пісню колисковую співала.
Моя Соснівко, сосен дивний край,
Ти мій маленький таємничий рай,
Було і пекло в дивнім тім раю,
Тут чули пісню непросту мою.
Тут сад моїх надій рясний шумів
І про кохання перше шелестів.
Співали свою казку ярі рожі,
Що на мою племінницю так схожі,
Тут залишились братові сліди,
Дощі не в силі змить їх назавжди,
І моя рідна і скорботна мати
Чекає сина вічно біля хати.
Моя Соснівко, сосен край прекрасний,
Цвітеш ти вічно у моїй душі.
Нехай зоря твоя повік не згасне.
Цвіти між квітів ти, не в спориші.
Моє ти місто, мрій моїх колиско,
Моє дитинство раннє тут пройшло.
Воно далеко, але наче близько.
Вже поле серця терном поросло.
Моя Соснівко, друга моя мати!
Носила мене доля тут моя.
Тихенько вийду я під вечір з хати,
У росах як скупається земля.
Моя Соснівко в терновій хустині…
Вже вечір тче узори осяйні.
Співає соловейко на калині.
Не треба сліз! Так боляче мені

Місто Лева
Осіннє сонце ніжно розцвітає
Над містом Лева в голубій імлі.
Його легенда замкова вітає,
Віншують храмів бані та шпилі.
Прокинувсь Львів, до праці поспішає,
Гуде, гукає, дзвонить і дзвенить.
Милує око й серце потішає
Цей сплав модерну і старовини.
Історія тут факти і легенди
Сплела в узори дивні, потайні.
Її не вкрасти, ось погляньте: ген-де
Зірка сторожа – леви кам’яні.
Усякого тут побувало люду.
Тут Федорович, наш першодрукар,
Для панства знатного і для простого люду
Уклав свого «Апостола» й «Буквар».
Тут гул гармат відлунювали мури,
Франка лунали речі запальні…
Не раз конав він, грізний і похмурий,
В пожеж і бунтів ярому вогні.
Та знов, як Фенікс, воскресав із праху,
І знову – вкотре! – розквітав і цвів…
Ніколи Львів мій не піде на плаху,
Бо Львів, недарма кажуть, то є Львів