І ось, нарешті, легендарна Хортиця...
Предивна Хортице! Чаруюча Хортице!
Якось особливо хороше почуваєш себе, ступивши на священну цю землю. І якщо прислухатися, то можна почути єдину пісню багатовікової історії славнозвісного острова і тисячі, тисячі легенд і міфів, казок і переказів про давні події, що відбувалися тут.
Двісті п’ятдесят островів розкинулись на блакитному вічнотекучому рушникові Дніпра, від початку і аж до самого Чорного моря, а другого такого, величнішого й красивішого, немає, як не шукай.
Зі святістю ставилися до нього запорожці. Тут (на Хортиці) була колиска славного Війська Низового Запорозького, лицарів віри Христової, істиних синів України, “плоть от плоті і кость від кісток єя”, готових будь-якої хвилини вирушити на захист рідної землі, постояти за честь і славу, волю й братство Запорожжя.
…От ми стоїмо з тобою біля узголов’я Хортиці, перед глибокою гранітовою ущелиною, що веде до Чорної скелі. Це місце називалося у запорожців Січовими воротами. Колись-то тут виставлялася козацька варта. Дозорців, чи то козаків, які виїжджали з Хортиці на інші завдання, попереджали, що знову на Січ вони можуть потрапити тільки через Січові ворота. Ворог, не знаючи дозволеної дороги, пробирався на острів іншим шляхом і тут же потрапляв у пастку.
Не де-небудь, а на Хортиці знаходилася перша Запорозька Січ. Та й не один раз стояли козаки на острові Кошем. А біля Січових воріт, за звичаєм, приймали охочих людей на Січ.
Спромігся, скажімо, якийсь зірвиголова здолати човном пороги. Герой? Що й казати – герой. “Не переступивши поріг, в хату не зайдеш. Не подолавши дніпрових порогів – запорожцем не станеш.” – полюбляли повторювати козацькі діди. Та це ще не все. Пройшов пороги – добре. А тепер сідай, братику, на дикого лошака без вуздечки та сідла, та й спробуй на ньому всидіти. Без тренування – як всидиш. Звісна справа, скине тебе коник. Козаки в регіт:
– Не втримався за гриву, за хвіст не втримаєшся!
Прикро тобі? Ой як прикро! Ти в гонор:
– Ніт, утримаюсь!
– Ну то й доведи! Сідай на лошака обличчям до хвоста!..
“Гоп!гоп!гоп!гоп! Брик…” – знову летиш на землю. Та ще й, борони Боже, щоб не поранитися… ногу, там, забити, чи то руку зламати… До образи біль примішується. А тобі кажуть:
– Не нашого сорту, іди собі к чорту!
Як тут не розгніватися!
– Смійтеся, смійтеся, чертсвосерді! Щоб вам ні втішитись, ні врадуватись! Щоб вас понесло поза вітряками!
Козаки сердито:
– Послухай-бо! Чого це ти нас, Низових козаків, обзиваєш?
– А хіба що?! От і ви ображаєтесь. Та на такому дияволі, як цей, не те що людина, а сам біс не втримається!
– Не втримається, кажеш?
– Нізащо не втримається! Щоб мене хапун ухопив, якщо брешу!
– Ну дивись…
У таку хвилину любив показати свою щедру вдачу кошовий отаман Тарас Трясило. Вийде, бувало, в коло:
– Нумо, підведіть до мене цього звірюку.
“Ги-ча! ги-ча! ги-ча! ги-ча!..” – брикається кінь, дибки стає, дугою вигинається, а зробити нічого не може. Так і притихне, бідолашний, але отамана не скине.
– От так Трясило! Орел! Гордість наша!..
От і я кажу: добрий козак баче, де отаман скаче. Вмів Трясило так трясонути ворога, що із нього і дух геть; а сам, як кам’яна гора: ніяким чином його ані посунути, ані розштовхати.
А то ще такий іспит новакам чинили.
На самісінькому вершечку перекидалося через ущелину товсте дерево, і його гарненько змащували салом. Іспитнику зав’язували хустиною очі, і він мав перейти по деревині з одної скелі на другу. Перейшов – наш козак, а ні – лети вниз. Тебе, відома річ, піймають, висміють гарненько і скажуть: “Іди, дорогенький, додому, потренуйся спершу, а через рік приходь знов”. Декому наказували покласти на пеньок руку, а потім хтось із бувалих запорожців з усього розмаху вбивав палаш якраз біля пальців або лише вдавав, що хоче їх відтяти, – хто забирав, відсмикував руку, того проганяли. Ось як воно було.
…Аж ось і Змієва печера – невеличка ущелина в скелі, що знаходиться на лівому березі Хортиці при вступі в Річище – старе русло Дніпра. У часи козаччини Змієва печера правила козакам за Військову Скарбницю. В ній зберігали цінні речі, зброю, порох тощо...
Давай перезорюємо нічку саме на Чорній скелі. Ніч тиха, небо прозоре, всіяне міріадами світлих зірок і залите м’яким світлом місяця.
Було, минулося, ще й загулося.
У цьому краї знаходилася колись чарівна країна Гілея. Господинею країни була Змій-Дівиця. І жила вона в печері на острові.
І от завітав якось сюди нечуваної сили чоловік на ім’я Ирай. Вони покохали одне одного і почали жити разом. Незабаром, як годиться, пішли в них діти. Змій-Дівиця подарувала Ираю трьох синів. Старшого звали Аркафай, середнього Гелон, а молодшого – Скіф.
Швидко зростали хлопці. От стали вони підпарубками. Але прийшов час, і почав батько збиратися у далеку путь. Він залишив синам один з двох своїх луків і пояс і так сказав:
– Той із вас, хто розтягне мого лука і обпережеться моїм поясом, стане хазяїном острова і всієї землі навкруги.
Але як тільки він пішов, на його сім’ю звалилась страшенна біда. Могутній чародій і злий заклинач триголовий Змій налетів на острів.
– Що тобі треба? – запитала його Змій-Дівиця.
– Віддай мені свого сина Скіфа.
– Навіщо?
– Чорні янголи – слуги Пітьми – сказали мені, що через нього прийшла на землю загроза моєму життю. Я прилетів сюди, щоб убити його.
– Не віддам тобі сина, – грізно мовила господиня казкової країни. – Забирайся геть!
– Ну, як знаєш.
Почали вони битися. Та сильніший за неї був грізний Змій. І врешті-решт убив Змій-Дівицю.
Поки тривала боротьба, хлопці збігли на скелю, прихопивши з собою зброю батька. Спочатку зробив спробу натягнути лука старший брат Аркафай, та дарма. Потім середній, Гелон, але й він не зміг. Дійшла черга до Скіфа. Той схопив у гніві лук, і – диво! – зброя підкорилася юнакові. Із свистом полетіла стріла, улучивши Змієві прямісінько в груди. Триголове чудисько заревіло від болю й із злістю дмухнуло на братів трьома вогняними стовпами. Аркафай і Гелон миттю згоріли у вогні. А Скіф… йому поталанило; після пострілу він не втримався на ногах, кубарем полетів кудись у пітьму, так що вогняна хвиля потрапила в скелю.
Змій кинувся в погоню за Скіфом: туди-сюди, туди-сюди, – нема його ніде, наче крізь землю провалився.
“Він упав з вершини високої скелі на гострі камені й розбився”, – вирішив Змій. І з тих пір залишився жити на острові, а за житло йому стала печера Змій-Дівиці.
Багато віків підряд ця скеля біля Змієвої печери лишалася чорною, як ніч, і на ній нічого не росло. За це й прозвали її люди Чорною скелею.
(Олександр ВИЖЕНКО
ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ)Змієва печера розташована біля урочища Чорна скеля в північній частині острова. Це найбільша серед відомих на Хортиці печер, яка являє собою розщелину в гранітній скелі. Доступ до неї складний, тому майже ніхто її не відвідує. Сама вона невелика розміром і сира, що унеможливлює довге перебування людини, тим більше ночівлю. З цією печерою пов’язано кілька легенд. Одна з них була записана Яковом Новицьким в 1887 р. на о. Хортиця від Й. Шутя. Пропоную уривок із цієї легенди:
Поки жили тут козаки, багато було риби, звіра, птиці й лісу по Дніпру, а на степах росли такі трави, що як їдеш конем, то й не видно. А гаду було!.. Були жовтобрюхи, полози, а в печері, що у Вищій Голові* острова Хортиці, жив змій. Він нікого не чіпав – і козаки його не боялися. Було, кажуть, вночі як засяє, так і освітить Дніпро!
Змій не щоночі показувався, а так: у місяць або на тижнів три по разу, і все біля тієї печери, що зветься Змієвою.
Як подалися звідси запорожці під турка, то пішла за ними риба і птиця, пішов і звір усякий. Після того як зійшли запорожці, тут, по скелях, щось ходило й тужило... Було вночі як заголосить, так аж тіло похолоне. Потім із Кічкаського боку як почне кидати каміння на Хортицю, як почне, то так те каміння і прикипає до Чорної скелі... Сумно і страшно було тоді...
Після запорожців лишились одні пугачі. Вони й тепер щоночі сумують по скелях.
* Вища Голова – північний скелястий берег о. Хортиці.
Іншу легенду, яку місцеві краєзнавці також пов’язують із Змієвою печерою, подає грецький історик Геродот, описуючи Скіфію в книзі «Мельпомена»:
8. Таке розповідають скіфи про свій народ і про країну, яка вище від них на півночі. Проте елліни що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. Геракл, коли він гнав Геріонових бугаїв, прибув до цієї країни, де тепер мешкають скіфи і яка тоді була пустельною. А Геріон, кажуть, мешкав поза Понтом, на острові, що його елліни називають Ерітея, десь поблизу Гадейрів, які розташовані далі за Геракловими стовпами на узбережжі Океану. Океан, як твердять, починається на сході і обтікає всю землю. Так кажуть, але для цього не наводять ніяких доказів. Звідти повертався Геракл і щойно він прибув до країни, яка тепер називається Скіфією (бо його там застала зима і мороз), як витяг свою лев'ячу шкуру, загорнувся в неї і тут на нього найшов сон, а його коні, що паслися, запряжені в колісницю, тим часом зникли з божої волі.
9. Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і нарешті прибув до країни, яка називається Гілея*. І там в одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче – зміїним. Він побачивши її здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з'єднається. І Геракл за таку ціну погодився з'єднатися з нею. А вона весь час відкладала повернення йому коней, бо хотіла якнайдовше жити з Гераклом, а він хотів забрати коней і піти геть. Нарешті, вона віддала йому їх і сказала: «Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала трьох синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?» Так вона його запитала, а він, кажуть, так їй відповів: «Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не спроможеться зробити так, як я тобі кажу, того ти прожени геть із цієї країни. І коли ти так зробиш, ти і сама будеш задоволена і виконаєш мої вказівки».
10. Так він узяв один із своїх луків (бо до тих пір Геракл носив із собою два луки) і показав, як слід оперізуватися поясом і передав їй і лук, і пояс, які носив на тому боці, де було припасовано золоту чашу, а передавши їх, відійшов. Коли народилися сини, вона спершу дала їм імена: першого назвала Агатірсом, другого Гелоном, а останнього – Скіфом. Згодом, коли вони стали чоловіками, вона згадала про доручення Геракла і виконала його. І сталося так, що двох з її синів, Агатірса і Гелона, які не спромоглися виконати запропоноване матір'ю, вона вигнала з країни і вони пішли світ за очі. Проте молодший із них, Скіф, виконав запропоноване йому і залишився в країні. І від Скіфа, Гераклова сина, походять ті, що стають царями скіфів. І на згадку про ту чашу скіфи і до цього часу носять підвішену на поясі чашу. (Оце, власне, зробила для Скіфа, і саме лише для нього, його мати). Це, про що я розповів, переказують елліни, які мешкають на берегах Понту.
* Гілеєю вважають дніпровський Великий Луг, який починався від о. Хортиця.
(Далі буде)
Запоріжжя- Хортиця, столиця українського козацтва
13 листопада 2011 16:17
Навігація 
