Минулої неділі я прокинулась не в доброму гуморі. Було стільки роботи, а почувалась просто розбитою… «Усе!- сказав чоловік.- Їдемо в Ряски». Так називають його всі, хоча справжня назва цього села-Ряське , Машівського району , Полтавської області. Від нас- 68 км. З 1983 року кожного літа майже щотижня виїжджаємо туди на відпочинок. Раніше збиралися великими компаніями , з наметами, днів на 3. Зараз переважно без ночівлі. Але цей край наділений якимось магнетизмом: хто хоч раз побуває там , марить тоді цими місцями все життя. Тут протікає одна з найчистіших річок Європи- Оріль. Такої прозорої води ще треба пошукати! То ж і не дивно, що річка просто кишить рибою! Раків тут ловлять прямо біля берега навіть діти. А вже різної живності- не перелічити!!!! Рано-вранці вода нагадує чай: червонястого відтінку, парує- і тепла-тепла… Вдень вона вбирає в себе сонячне проміння. Зграйки верховодок і мальків зовсім не бояться людей. Коли ви зайдете у воду, вони будуть тикатися в вас, пощипувати за ноги (уявляєте, скільки коштує така спа-процедура в салоні?!). Іноді поважно пропливають окуні чи щуки, і через товщу води вони виглядають збільшеними в кілька разів.
А бувалі рибалки розповідають, що в омутах водяться соми, мов колоди завбільшки, котрі можуть і людину за собою затягнути. У тихих заводях життя вирує. В очеретах скидається риба, лунко сплескує, ударяє об воду. Туди-сюди снують водяні курочки. Он застигли сірі і білі чаплі, годинами простоюючи на одній нозі. Чайки , величезні, красиві, шугають низько над водою, вихоплюючи звідти риб’ячий дріб’язок. Аж ось випливають на середину плеса горді лебеді. Вони пливуть назустріч одне одному- такі великі і величні… Розпочинають свій танок пристрасного кохання- і нехай увесь світ зачекає….
Онде прямо на мілині гріється черепаха. ЇЇ панцир, ніби інкрустований золотом. Аби сфотографувати, треба йти за фотоапаратом, а щоб вона тим часом не передумала попозувати, беру її з собою.
Та тільки-но черепаха опиняється на суші, вона втрачає свої барви, стає менш примітною, при цьому залишається дуже допитливою, то ж не тільки ми спостерігаємо за нею, але й вона роздивляється нас.
Відносимо нашу Тортилу на берег. За кілька секунд рептилія швидко долає кільканадцять сантиметрів, які відділяють її від води-
і, помахавши хвостом та виявивши неабияку спритність, швидко зникає в глибині.
Небо синє-красиве-красиве!!!!! Сосни мліють на сонці і наповнюють повітря пахучими фітонцидами. Витає в повітрі запах димка, аромат шашлика. Наплавашись вдосталь, ми вмощуємося в пластикові крісла і насолоджуємося- краєвидами, ароматами, життям… Людей стає все менше- перед понеділком роз*їжджаються ті, хто провів тут не одну ніч. Повертаються до Полтави, Кременчука і навіть Києва. А дехто тільки-но приплив сюди на байдарках, щоб відпочити тут серед тижня .
Виїжджаємо з лісу – і зойкуємо: і луки , і степ міняться всіма барвами літа: квітнуть ромашки й волошки, в очі зазирають васильки, розіслався безмежними килимами духмяний горошок, визирають білий і жовтий буркун, євшан-зілля, переливається різнотрав*я.…
.… Де-не-де срібляться на сонці маслини. Мене завжди смішила їх справжня назва: лох сріблястий. Це ж треба так обізвати! Утворюють квіткові арки кущі шипшини. Хтось уже розпочав сінокос. Пройшов одну ручку, та так і покинув, напевне, жахнувшись того, що накоїв…Як же пахнуть трави!!!! Над головою ніби застигли, розпластавши крила, шуліки. І навіть припнуті коні, що пасуться то там, то тут, виглядять просто нереально…
По дорозі заїхали на дачу до кумів, попросили купити ввечері у місцевих рибалок риби, а самі завернули ще на каскад ставків, щоб посидіти з вудками. Ставки вже всі приХватизовані, але в обвідній канаві ловити не забороняють. Єдина незручність- крутий спуск до води, то ж я не ризикнула взяти фотоапарат, хоча швидко про те й пошкодувала. Мій поплавок облюбувала бабка небаченої краси… На засохле деревце,зовсім поруч, сіла зозуля і заголосила своє «ку-ку!» Яка ж вона красива!!!! Я вперше бачила її так близько. Не посміла запитати, скільки залишилося жити? А вона кувала й кувала, так лунко, так чисто, що вивертала душу…А потім раптом згадала про свої зозулячі справи – і розчинилася в хмарах… Іноді падала величезна тінь від лелеки, що навідувався сюди за здобиччю, адже там, у його господі, на нього сподівалися… Десь підтьохкував соловейко. А які рулади виводили жаби!!!! Причому, починала десь далеко одна, потім естафету підхоплювала друга, третя… Звук наростав, і ось, уже здавалось, що кожен сантиметр берега несамовито репетує, волає жаб*яче царство… Звук зникав так же раптово, як і починався- і берег огортала тиша. Риба не клювала, але це зовсім не дратувало. Ми сиділи з чоловіком, притулившись один до одного, спостерігали за поплавками, що покачувалися на хвильках, і мовчали. Не тому , що не було про що говорити, а просто було так гарно!!!...