Хай береже Бог жінок, що доля вимусила поїхати на працю ради рідних та дітей.

Natalyi,
не плакати може лише бездушна людина...

Коли ми жили в рідній Україні,

Ніхто не розумів цього

Коли приїхали у світ далекий,

Не знали слова їхнього.

Вони всі хочуть говорити,

Хочуть про тебе знати все

А ти лиш дивишся зі страхом

Не розумієш, що таке.

Ніколи я не вчив цю їхню мову

Та ця наука- це ніщо

Коли залишишся один ти

Питаєшся себе, а це за що?

Мене привели у родину,

Старенька бабця й дід сидить.

Прийшли всі діти і онуки

Всі дивляться немов на цирк.

Всі хочуть щось мене спитати

І скільки років хочуть знать

Чи ще живі мій батько й мати

Чи вмію вже когось послать.

Сказав зі страху я ⠠ триченто⬬,

Внуки сміються, дід сопе

Лиш син ⠠ професор строго подивився,

Поправив, ⠠ трента⬬, от і все.

Мені однаково було в цей час,

Чи триста а чи тридцять.

Я знав, що повертатися додому ще не час,

Що довго буду бачити їх лиця.

А серце в грудях так стукоче

Мов хоче вирватись з грудей

І повернутись негайно в Україну,

На рідну землю, до своїх людей.

Я плачучи молив у Бога,

Я не просив в Нього грошей.

А лиш просив того здоров⑑я,

І розуму, щоб розумів я тих людей.

І так помалу день за днем,

Мені відкрились більше очі.

Я став їх розуміти помаленьку,

Хто і чого від мене зараз хоче.

А хочуть повної віддачі

На мене тут чекала адська праця

За цю вже їхнюю платню

Готові душу відібрати вже твою.

Так дай же Боже тільки сили,

Я перебуду тут усе.

Якщо гірка оця копійка,

Для родичів вже радістю буде.

О Україно, рідна Ненько,

Невже не діти ми твої?

За що? Чому? І скільки часу?

Нам бути в наймах в чужині.

О Україно, рідна земле,

Ми всі тут молимо тебе.

Прийми колись нас у обійми,

Прийми заблуканих своїх дітей.


Автор Андрій Українець.

Благаю вас — не живіть заради дітей!

Їм це не тільки не потрібно, їм це шкідливо… Скільки поламаних доль, розбитих сердець, образ і непорозумінь! Я бачу жінок, які відмовляються від усього в житті заради дітей. А потім я бачу тих дітей, заради яких від усього відмовлялися. Сумне це видовище…

…Мама виростила Ваню сама. Вона так і не вийшла заміж, вкладала все у сина, купила йому квартиру, оплатила університет. Він став прекрасним чоловіком, успішним. Ось тільки йому вже п’ятдесят. Він ніколи не був одружений, не має дітей. Ціле життя намагався повернути мамі неоплатний борг. Не вийшло.

…Батько Ксюші працював день і ніч заради дітей.
У нього були великі плани, особливо на дочку — вона була здібна. І він мріяв, що вона стане лікарем. Заощадив їй на університет. А вона відмовилася. І захотіла жити своїм життям. Інакше. Хотіла стати художницею. Тоді тато спробував її привести до тями — і виставив їй рахунок. Порахував туди все: скільки коштувала її освіта у школі, позашкільні гуртки, одяг, їжа. І став вимагати повернути йому ці гроші. Чи треба казати, що більше Ксюша свого тата не бачила? Минуло вже понад тридцять років із того дня…

Мама Іри відмовилася від особистого життя.
Після розлучення не ходила на побачення, боялася травмувати доньку. Донька виросла і не може залишити маму. Не може ходити на побачення. Не може навіть допустити думки про те, щоб залишити маму і поклопотатися про власне життя. Ірі вже сорок. Заміж так і не пішла. Дітей не має.

…Батьки Ігоря і Жені були дуже й дуже хороші.
Вони робили для дітей усе, що могли, і навіть те, чого не могли. Сім’я завжди виглядала дружною, сімейні свята, відпустки. Тільки у цьому батьківстві вони втратили подружжя. Їх більше нічого не пов’язувало. Вони прожили разом 30 років як мама і тато. А потім, коли діти пішли з дому, вони просто розлучилися. Женя досі не може дійти до тями від цього найбільшого у світі обману. Їй уже 37, але заміж вона не хоче. Боїться повторення такої само сумної історії. Адже мама після розлучення дуже швидко згасла.

…Гоша — пізня дитина.
Над ним завжди тряслися, його опікали, про нього турбувалися, навіть занадто. Сказати правду, його мама просто з відчаю вирішила більше не чекати на принца і народити дитину для себе. Потім же вона вирішила, що через Георгія збудуться всі її мрії. Вона з усіх сил намагалася зробити його вундеркіндом. Він займався кількома мовами, відвідував безліч гуртків, грав на арфі… Мама пишалася ним, і гостям зажди просила щось зіграти. Арфа — це ж так екзотично! Гоші вже за сорок. Він розлучений. Його дітей виховує інший мужчина. І Гоша не проти. Він досі не знає, чого хоче сам. Він не став вундеркіндом. Він не витримав і зламався. Зараз він просто п’є. До роботи, після роботи і замість роботи. Мама цього вже не бачить…

Хіба мало таких історій, і чи багато серед них веселого й радісного? Коли дитина стає сенсом життя, це для неї надміру. Її немовби замикають у кімнаті, де колись закінчиться повітря. Спершу так жити можна, але поступово починаєш задихатися. Задихатись у такій любові й турботі.
І мало того, що ти двадцять або скількись там років живеш у задушливій житейській пустелі, частіше за все ти ще й залишаєшся винен. Тобі приносять рахунок, хоча здавалося, що ти просто прийшов у гості. І ти б із радістю допоміг би господарям — сам, із власної ініціативи. Але коли тобі на блюдечку приносять рахунок за ці 20 років, протягом яких кожен подих палив тобі все всередині…

Далі виникають варіанти. Дитина може оплачувати ці рахунки довічно. Як Іра чи Ваня з історії на початку статті. Або влаштувати протест: почати випивати, порвати всі зв’язки — як Гоша і Ксюша… Рідко хто спроможний зрозуміти і прийняти таке ставлення з боку батьків. Прийняти і зрозуміти, і при цьому не жертвувати власним життям, власними інтересами.

Тому я вас благаю: не живіть заради дітей!
Знайдіть собі інший сенс життя, знайдіть інший сенс у материнстві й батьківстві. Щоби маленькі хлопчики й дівчатка, приходячи на цю планету, не ставали заручниками і жертвами вашої «благодійності» та опіки.
Нехай вони ростуть, як Бог дасть. Скільки дасть і що дасть — того й достатньо. Хтось має мільйони, а хтось живе «від зарплати до зарплати», в кого як… На дитину та її виховання це не повинно впливати: що є, те є.

Жінки, любіть своїх чоловіків.
Діти виростуть, а чоловік залишиться з вами. Ви можете подати дітям приклад стосунків, щоб і їм захотілося сім’ї, дітей. А можете відбити все бажання, якщо будете «звихнуті» на проблемах дітей, ігноруючи потреби чоловіка.

Любіть себе.
Не забувайте про себе у гонитві за дитячим щастям. Не відмовляйте собі у платті заради нового робота. Не міняйте свого косметолога на репетитора. Якщо ви самі про себе не турбуєтеся, то що ви зможете дати іншим? Який приклад? Яку любов? Звідки?

Шукайте сенс життя далі матеріального рівня.
Це життя колись скінчиться, навіть якщо зараз не хочеться про це думати. Духовна практика, релігія, молитви, читання Святого Письма… Ви зможете черпати сили там, замість того щоб тягнути їх із дітей.

Не живіть заради дітей, благаю вас.

Коли мені зустрічаються люди, яким батьки віддали все і навіть більше, — мені боляче дивитися їм в очі.
Я багато в чому впізнаю себе та свій біль.
Я бачу ці страждання, розбиті серця, спустошені душі.
В їхніх очах — крики про допомогу. Біль, відчай, провина. Вони — як усі діти — дуже хочуть любити своїх батьків. Але тоді вони просто не виживуть…
Дайте вашим дітям змогу жити й дихати. Тоді вони зможуть рости і розвиватися. Так, як їм відведено долею.
Наша роль, як батьків, проста: вчасно поливати, не заступати їм сонце, оберігати від шкідників.
А далі дитина, як квітка, вже сама впорається і проявить усе найкраще, що в ній уже згори закладене.

Олеся, дуже корисно прочитати твій допис,все так правдиво.Якраз ще мені попала передача на таку тему, люди там мають велику проблему і можна сказати біду із за того що мама занадто опікає свою доньку. Але кожна мама для своєї дитини хоче добра і небо готова прихилити і серце болить за кровиночку день і ніч. Дай Бог всім батькам і дітям розуміння та терпеливості.

Darka, дійсно занадто сильною любов"ю можна і життя зламати.

Знайшла ще цікаву статтю. Теж на тему виховання

Eсі батьки без винятку мріють про чемних, слухняних та розумних дітей. Звідки ж тоді беруться вередливі й неслухняні чада? Відкриємо вам секрет: насправді неслухняних дітей просто не існує. Неслухняні ‒ це ті діти, батьки яких припускаються помилок у вихованні. Діти ‒ це віддзеркалення батьків. «Хочеш дізнатися про батьків ‒ подивися на їх дитину» ‒ каже народна мудрість.
Подорослішавши, дитина природно відтворить поводження і стиль життя батьків. Тобто відбудеться соціальне наслідування стилю дій, поведінки та спілкування. І вже далі своїх дітей виховуватимуть так, як колись виховувалися самі.

Тому психологи й стверджують: не виховуйте дітей, вони все одно будуть схожі на вас. Виховуйте себе.
Адже діти неймовірно спостережливі. Щодня вони вловлюють поведінку, інтонації, реакції дорослих, а потім їх копіюють. А батьки, зайняті роботою, домашнім побутом, вирішенням нагальних життєвих проблем, цього деколи не помічають.
Ви тільки уявіть: саме у ранньому дитинстві, до п’яти років, у наших чад закладається вміння взаємодіяти зі світом. Як? Через взаємодію з батьками. Спробуйте поспостерігати за своєю дитиною ‒ і ви помітите: діти часто не слухають того, що ми говоримо, натомість запам’ятовують усе з того, що ми робимо.
Наприклад, мама, ведучи сина вранці у дитячий садок, вчить маленького Петрика, що не можна переходити дорогу на червоне світло. Бо тоді по дорозі їдуть машини, це небезпечно. Потрібно чекати, поки засвітиться зелене. А тут раптом горить червоне і машин немає. Мама скоренько перебігає дорогу, пояснюючи при цьому, що так робити не можна, але було безпечно. Думаєте, Петрик послухав і запам’ятав пояснення матері? Якби ж то! Дитина запам’ятала дію, яку виконала мама. І жодне пояснення не вбереже Петрика від того, що не можна переходити вулицю на червоне світло. Лише особистий приклад мами.
Діти запам’ятовують усе! І якщо не повторять вашої поведінки чи слів одразу, будьте певні: у відповідний момент «видадуть» на-гора все те, що їм так сподобалося. При цьому не задумуючись і не звертаючи уваги на те, добра ця поведінка чи погана.
Поки діти не навчаться контролювати та оцінювати власну поведінку, вони не зможуть маскувати неприємні ознаки батьківської поведінки і ті проявлятимуться в чистому вигляді.

Батьків зазвичай обурюють подібні моменти в поведінці дітлахів, особливо в людних місцях.
Деколи трапляються ситуації, як у відомому анекдоті: Мати з сином гуляють на вулиці і зустрічають знайомого приятеля родини.
Мама каже Васильку:
‒ Синку, привітайся з дядьком Іваном!
Василько:
‒ Доброго дня!
Мати:
‒ Ні, синку, по-хорошому, як твій тато.
Василько знімає з себе кепку, кидає її на землю і кричить на всю вулицю: йой, чорт забирай, кого я бачу!
Маленький Василько запам’ятав, що «по-хорошому» вітання звучить так, як це робить батько.

Або ж ще одна майже анекдотична ситуація. Є сусідка, пані Галя, спілкування з якою батьки не дуже люблять й, думаючи, що чотирирічний Іванко нічого не розуміє з дорослих розмов, обговорюють її між собою. І ось, коли жінка завітала в гості до родини, Іванко каже:
‒ А ви знову всі наші канапки з’їсте, як минулого разу?
Негарна ситуація, чи не так? Батькам соромно за поведінку сина. Сусідка називає хлопця невихованим, а Іванко не розуміє, що не так і чому його засуджують і, не дай Боже, покарають. Адже він справді чув фразу про канапки від батьків.
Звідси висновок: ніколи при дітях не обговорюйте інших людей. І, боронь Боже, вживати лайливі слова. Також після подібної до описаної ситуації не можна дитину карати: вона ні в чому не винна. В нашому випадку чотирирічний Іванко реакції дорослих на свої слова не зрозуміє. Натомість він зрозуміє і запам’ятає, що висловлювати власну думку ‒ неприємно і погано. За це можуть покарати. Іванко ризикує вирости невпевненим і боязким хлопцем, чоловіком із відчуттям провини, який страждатиме різного роду залежностями. І провина за це покладатиметься виключно на батьків, які нерівною поведінкою, невмінням вчасно пояснити виховують собі того, хто може осоромити їх не лише перед сусідкою, а й у колі друзів та родичів.

Саме батьки дають дитині модель програми, за якою ті житимуть
Якщо ви відчуваєте одне, а говорите інше, то виховуєте нечесність і невпевненість.
Якщо когось критикуєте, дитина дзеркально відображає це й може почати критикувати вас.
Якщо не поважаєте власну дитину, та не рахуватиметься з вами.
Якщо дитині погрожуєте чи її обманюєте, то вона робитиме те саме.
Батьки, пам’ятайте: те, що вам не подобається або дратує в поведінці дитини, відображає вашу власну поведінку.

На жаль, іноді тато з мамою не зізнаються собі в тому, що деколи їх поведінка далека від ідеальної. Однак, побачивши ці якості у дитині, невимовно обурюються.

Як приклад, наведемо таку ситуацію. Батько в сім’ї працює допізна і, відповідно у вихідний день хоче відпочити. Довго спить або ж півдня проводить із газетою біля телевізора. Адже він це заслужив. Просто відпочити! Він заробляє гроші, забезпечує гідне життя родини. Він вважає себе успішним чоловіком і сім’янином.

А як цю ситуацію бачить маленький Олесь? Тата ніколи немає вдома ‒ раз. Тато весь час біля телевізора і нічого не робить або спить ‒ два. Тато зі мною не бавиться. Він для мене не авторитет. Його можна не слухати ‒ три. І якщо при всьому цьому між сином і татом немає спілкування і спільно проведеного часу, дитина знає: роль батька і голови родини ‒ це лежання на канапі. Ось із якою установкою на життя ризикує вирости дитина. Адже скільки би батько потім не пояснював сину роль чоловіка у родині, той засвоїть побачене.
Тут хочеться пригадати мудрі слова психолога Юлії Гіппенрейтер, що в своїй книзі «Спілкуватися з дитиною. Як?» стверджує: дитина, що позбавлена постійного мовного контакту з батьками, погано розвивається не лише психічно, але й фізично. Вона відстає в рості, худне. Ба, більше ‒ може втратити інтерес до життя, пізнання нового, мотивацію до дії та прагнення вирішити проблему.

Ось приклад. Ромчик звертається до мами: «Мамо, а де мій новий трансформер?» Мама в цей час готує обід і їй не до прохання сина. Тому відповідає: «Не знаю!» ‒ «Мамо, давай його пошукаємо!» ‒ «Я не зможу його знайти, Петрику. Не заважай мені зараз».
Маму можна зрозуміти. А що чує син? А те, що «Мама не зможе знайти мого трансформера. А я тим більше не знайду. Мама зі мною навіть говорити не хоче». Отак лише однією фразою в дитині можна «вбити» будь-яку мотивацію до дії.
Чому б мамі не відповісти по-іншому: «Ромчику, я зараз закінчу готувати обід і допоможу тобі знайти іграшку. Адже вдвох ми швидко її відшукаємо!» Тоді мама чує сина. Відкрита до спілкування з ним, поважає його прохання. Так маленький Ромчик ростиме впевненим у власних силах хлопцем. Поважатиме і слухатиме маму, адже та реагує на його прохання. І засвоїть: аби чогось досягти, деколи потрібно й почекати.

Вплив поведінки найближчих родичів на дитину є не меншим, ніж батьків. Уже в дитячому садочку за особливостями поведінки можна легко вирізнити тих, хто виховуються лише бабусями й дідусями. Такі малюки обережні в діях, майже не бавляться в активні ігри і висловлюються мудрими життєвими фразами. Чому? А тому що старенькі просто не встигають за активною, рухливою дитиною. І, відповідно, хоча і несвідомо, «вішають» на неї власну сповільнену модель пізнання світу. Тим самим позбавляючи малюка отримати такий необхідний життєвий досвід.
Тоді забороняється надто активно поводитися на дитячому майданчику. Не дозволяється з’їхати з високої гірки або сильно розкачатися на гойдалці. Відійти від бабусі більше ніж на п’ять метрів. Деколи все це пояснюється страхом бабусі й дідуся за онуків. ‒ «Ось прийдуть батьки з роботи, тоді біля них погойдаєшся, пробіжиш, проїдешся…» Деякі діти реагують на таке агресивно, вередують. І знову чують, що вони проблемні і невиховані.

Через постійні заборони та обмеження дитина ризикує вирости занудною, безініціативною, безвідповідальною й боязкою особою, яка, в свою чергу, вже своїм дітям заборонятиме активне життя. Тож, якщо вашу вихованням займаються бабуся з дідусем, прийшовши з роботи, приділіть годину дитині. Дозвольте їй з’їхати з гірки, покачайте на гойдалці, врешті-решт проїдьтеся разом на велосипеді. Так дитина виросте упевненою в тому, що, по-перше, рідні бабуся і дідусь дотримують слово й, по-друге, поважають її бажання. Відтак, дитина поважатиме їх. Адже найкращим способом навчити поважати ваші бажання і дії ‒ навчитися поважати бажання та дії самому. Взаємна повага є основою дружної родини.

Отже, не виховуйте дитину. Виховуйте себе біля дитини. Адже, щоб змінити когось, потрібно змінюватися самому. Почніть слідкувати за собою, власним розкладом дня, настроєм, поведінкою за обідом, відпочинком у вихідні, якщо бажаєте бачити свою дитину усміхненою, розважливою та слухняною. Спокійні, впевнені у собі батьки випромінюють позитив, а дитині стають прикладом для наслідування. Кожного дня пам’ятайте, що ви приклад для наслідування навіть тоді, коли вранці чистите зуби.

А непослух та погану поведінку сприймайте як інформацію для роздумів. Дитина своєю поведінкою завжди про щось «говорить» батькам. Можливо, доводить свою правоту, а можливо, демонструє брак спілкування з вами. І маленький Петрик, можливо, мимоволі впустив увечері на підлогу з рук горнятко з молоком, бо задумався про те, що мама так давно не читала йому казки на ніч.
І наостанок така порада: поспостерігайте за своєю дитиною. Її емоції та поведінка підкажуть, що саме у ваших діях спонукає малюка бути невихованим або неслухняним. А також ви побачите, що саме варто змінити у собі.
Оксана Мокрієнко http://experyment.com.ua

Цікавий мультфільм про те як допомогти дитині адаптуватися до появи нової дитини