Якби на одну мить Бог забув, що я всього лише ганчіркова маріонетка, і подарував би мені ще трохи життя, я б тоді, напевно, не говорив все, що думаю, але точно б думав, що говорю. Я б цінував речі не за те, скільки вони коштують, але за те, скільки вони значать. Я б спав менше, більше б мріяв, розуміючи, що кожну хвилину, коли ми закриваємо очі, ми втрачаємо шістдесят секунд світла. Я б ішов, доки всі інші стоять, не спав, доки інші сплять. Я б слухав, коли інші говорять, і як би я насолоджувався чудовим смаком шоколадного морозива.
Якби Бог обдарував мене ще однією миттю життя, я б одягався скромніше, валявся б на сонці, підставивши теплим променям не тільки моє тіло, але й душу. Господи, якби в мене була образа, я б написав всю свою ненависть до льоду і чекав, поки вийде сонце. Я б намалював мрією Ван Гога на зірках поему Бенедетті, і пісня Серрат стала б серенадою, яку я б подарував Місяцю. Я б полив сльозами троянди, щоб відчути біль їхніх шипів і яскраво-червоний поцілунок їхніх пелюсток…
Господи, якби в мене ще залишалося трохи життя, я б не провів жодного дня, не сказавши людям, яких я люблю, що я їх люблю. Я б переконав кожну дорогу мені людину в моїй любові і жив би закоханий в любов. Я б пояснив тим, які помиляються, вважаючи, що перестають закохуватися, коли старіють, не розуміючи, що старіють, коли перестають закохуватись! Дитині я б подарував крила, але дозволив їй самій навчитися літати. Людей похилого віку я б переконав у тому, що смерть приходить не зі старістю, але із забуттям. Я так багато чому навчився у вас, люди, я зрозумів, що увесь світ хоче жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя в тому, коли ми піднімаємося вгору. Я зрозумів, що з того моменту, коли вперше новонароджене немовля стисне в своєму маленькому кулачку палець батька, воно більше ніколи його не відпустить. Я зрозумів, що одна людина має право дивитися на іншу звисока тільки тоді, коли вона допомагає їй піднятися. Завжди говори те, що відчуваєш, і роби те, що думаєш.
Якби я знав, що сьогодні востаннє бачу тебе сплячою, я б міцно обійняв тебе і молився Богові, щоб він зробив мене твоїм ангелом-охоронцем. Якби я знав, що сьогодні бачу востаннє, як ти виходиш із дверей, я б обійняв, поцілував би тебе і покликав би знову, щоб дати тобі більше. Якби я знав, що чую твій голос востаннє, я б записав на плівку все, що ти скажеш, щоб слухати це ще і ще – нескінченно. Якби я знав, що це останні хвилини, коли я бачу тебе, я б сказав: «Я люблю тебе» – і не передбачив би, дурень, що ти це і так знаєш. Завжди є завтра, і життя надає нам іще одну можливість, щоб усе виправити; але якщо я помиляюся, і сьогодні це все, що нам залишилося, я б хотів сказати тобі, як сильно я тебе люблю і що ніколи тебе не забуду. Ні юнак, ні старий не може бути впевнений, що для нього настане завтра. Сьогодні, можливо, останній раз, коли ти бачиш тих, кого любиш.
Тому не чекай чогось, зроби це сьогодні, оскільки, якщо завтра не прийде ніколи, ти жалкуватимеш про той день, коли в тебе не знайшлося часу для однієї усмішки, одних обіймів, одного поцілунку, – жалкуватимеш, що ти був дуже зайнятий, щоб виконати останнє бажання. Підтримуй близьких тобі людей, шепочи їм на вухо, як вони тобі потрібні, люби їх і поводься з ними дбайливо, знайди час для того, щоб сказати: «мені шкода», «пробач мені, будь ласка» і «спасибі», і всі ті слова любові, які ти знаєш. Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки. Проси в Господа мудрості і сили, щоб говорити про те, що ти відчуваєш. Покажи своїм друзям, наскільки вони важливі для тебе. Якщо ти не скажеш цього сьогодні, завтра буде таким же як вчора. І якщо ти цього не зробиш ніколи, ніщо не матиме значення. Втілюй свої мрії.
Ця мить прийшла.
--------------------
Свої рецепти додаємо через спеціальну форму! Як правильно оформити рецепт
Один з багатьох днів. Поглянь, мамо! – вигукнула семирічна Марта. – Зараз, зараз! – автоматично вимовила знервована жінка за кермом, маючи на голові купу справ, що іще очікували на неї вдома. Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, телефонні розмови, аж пришов час, коли треба було вкладатись спати. – Марто, вже час іти в ліжечко! Дівчинка побігла східцями вгору. Мама вже падала від утоми, та цілуючи її, усе ж знайшла в собі сили, щоб помолитися разом з донечкою. Поправила ковдру. – Мамусю, забула дати тобі одну річ! – Даси вранці, – відповіла мама. Дівчинка невдоволено насупилась. – Але ж вранці в тебе знову не буде часу!– запротестувала. – Знайду час, не хвилюйся, – відказала мати, обережно обороняючись. – Добраніч! – додала й рішуче зачинила двері.
Та все ж не змогла забути сумних очей дитини. Тихесенько повернулась в кімнату до дівчинки. У маленькій дитячій ручці помітила затиснені клаптики паперу. Наблизилась й обережно розтулила долоньку. Дівчинка подерла на дрібненькі шматки велике червоне серце із написаним на ньому віршем, що мав назву: «Чому я люблю свою маму». Жінка старанно зібрала всі клаптики й, наче з дитячої складанки, спробувала скласти пошматований листок паперу. Врешті змогла прочитати, що написала Марта:
«Чому я люблю свою маму» Навіть як багато працюєш І мусиш вирішити тисячу справ, Завжди знаходиш час Побавитись зі мною. Люблю тебе, мамо, бо я – Найважливіша частина Твого дня!
Ці слова глибоко зворушили жінку. За десять хвилин вона знову зайшла в кімнату дівчинки, тримаючи срібну тацю з двома чашками шоколаду і двома шматками торта. Лагідно погладила пухкеньку щічку Марти.
– Що трапилось? – запитала дівчинка, здивована нічними відвідинами. – Це для тебе, бо ти – найважливіша частина мого дня! Дівчинка посміхнулась і, трохи надпивши з горнятка, знову заснула.
Бруно Ферреро.
--------------------
Коли береш наповняються руки,коли віддаєш наповняється серце.
Йде по вулиці чужій Струнка, гарна жінка. Зразу видно, люди добрі, Що то українка. Вчора лиш вона була У людей служниця, – А сьогодні вихідний І вона цариця. Гарно вбрана, причесана Фарбовані губи. І що це вона служниця Не скажете, люди. Це не жінка, а золото, Що тут говорити, – Вміє шити, вишивати, вміє і в’язати. Та всього, що вона вміє Не можна сказати. Може випити вина і пожартувати, На весіллі за столом може заспівати. Й детерсивів вдома хоч вона не мала Але вся її посуда і без них блищала. На Україну в наше село італійку взяти, То даю я, люди добрі, голову відтяти, Що прийшлося б через тиждень нам її ховати. Бо в Італії вона Нічого не робила. Лиш дивилась телевізор І з того втомилась. Вранці, ще вона лежить У своїй постелі Каже в неї не болять Лиш одні «капеллі» (волосся). Вип’є каву у постелі З’їсть зо два «біскотті», Сигарету закурить – І по всій роботі. То полежить на дивані, Телевізор включить І як він вже надоїсть, То служницю мучить. Не так склала рушники, Пилюка на стелі. Застелила не ту простинь На її постелі. Вазу ставиш не туди, – Їй з боку видніше. Треба трошечки туди, А може лівіше. І підлога не блищить, Бо добре не мила, Певно, знову не дала В воду детерсива. Однак ходить до обіду, Бо час вона має. Бо ж сама вона не робить, Лиш нерви тріпає. Так і хочеться нераз Такій господині Взяти «скопу» і пройтись У неї по спині. Приготує за годину Обід з фабрикатів. За обідом тільки зирка Чи їсиш багато. Скільки п’єш води стаканів, Бо ж така розтрата. Ложки викине в сміття,- Йде відпочивати. Йде «Яга», нарешті, в ліжко І лягає спати, Тобі треба по обіді Все попрасувати. Сорочки, труси, шкарпетки, Від мештів шнурочки І рівненько поскладати Носові платочки. Й не забути о четвертій Каву їй подати, Бо забудеш, то уже Не прийдеться спати. Буде пиляти «перке», А хто його знає. В нас належачи ніхто Їжі не приймає. Потім прийдуть діти з школи, Пропаща година Бо пуста й не вихована Тут кожна дитина. Писки, вереск, завивання Ніби, у звіринці. Отаке тут приходиться Терпіть українці. То ударить тебе в ногу, То язик покаже. А що так робить не можна – Сеньйора не скаже. Хай вони хоч святих Із стін познімають, Тільки хай вони її Зовсім не чіпають. Мабуть, тому і на старість Їх діти кидають. І наймають українок, – Хай їх доглядають. Стара хвора італійка Нам руки цілує. Українка її миє, Вдягає, годує. Її діти, на поріг Лиш зайдуть до хати, «Тутто бене» (все добре), – І мерщій із хати тікати. Має четверо дітей – Синів й доньок має, А сьогодні українка Її доглядає. Тож зберіться по «євраці» Усі італійці І поставте пам’ятник Нашій українці. І встеліть усе підніжжя Лавром і квітками. Вона його заслужила Своїми руками. Поклоніться їй у ноги, – Вона заслужила, Усю вашу Італію Підмела, помила. (Автор невідомий.)
Задумаймось...
30 вересня 2012 10:45
Навігація 
