Диканщина – це унікальний край. ( Від нас – 90 км). Це розмаїтий світ зі своїми турботами й радощами, оповитий легендами і переказами. Тут переплітається реальне з неймовірним, минуле – із сучасним.



Походження назви Диканька пов'язане з оточуючими цю місцевість давніми густими лісами, які надавали їй дикого вигляду. Існує також версія, що назва походить від прізвищ перших поселенців краю – Дикань, Дикий, які зустрічаються тут понині.
Маленьке селище, прославлене на всю Україну і не тільки. На в*їзді ви одразу побачите Тріумфальну арку, котра була споруджена у 1820 році на честь приїзду до Диканьки імператора Олександра І (у 1817 році) і слугувала парадним в"їздом до садиби Кочубеїв. Автор проекту - академік архітектури Луїджі Руска. Це єдиний в Україні пам"ятник культури, що увінчує тріумф перемоги у Вітчизняній війні 1812 року з французами.



З 1660 року Диканька входила до складу Великобудищанської сотні Полтавського козацького полку. За універсалом гетьмана Івана Самойловича від 1687 року село належало генеральному судді Запорізького війська В.Л. Кочубею – внукові вихідця з Кримської Орди Андрія Кучук-бея, що прийняв православну віру, поселившись на вільних землях над Дніпром. Тоді В.Л. Кочубею відійшли навколишні ліси, одним з яких на південно-східній околиці села володів чернігівський архієпископ Лазар Баранович. З його благословення ще в 70-х роках XVII ст. у лісі було збудовано дерев'яну церкву для перебуваючих у цьому місці монахів – архієпських служителів з чудотворною іконою Миколи-угодника. Як свідчать перекази, ще раніше тут стояла ветха церква, зведена Леонтієм Кочубеєм – батьком страченого Василя Кочубея, спорудження якої знаменувала поява на лісовій галявині ікони Святителя Миколи. Коли випадково в лісі на галявині знайшли ікону, що сяяла, ніби сонце, її забрали до панського помістя, але вранці ікона зникла. Обшукали весь маєток- та дарма. Тоді поспішили до лісу. І – диво: знайшли ікону на тому ж пеньку.
Зараз на південній околиці Диканьки під лісом виділяється білокам'яна ротондальної форми Миколаївська церква (1794р), яку спорудили на місці дерев'яної. Її проект в стилі класицизму виконав відомий зодчий тієї епохи М.О.Львов, який одержував численні замовлення від високих вельмож з царського оточення - зв’язаних дружніми та родинними відносинами Воронцових, Завадовських, Безбородьків, Кочубеїв. Одним із перших він звернувся до ротондальної форми, що саме набувала поширення в культовій архітектурі.

(Фото всередині- суворо заборонено)

Особливо гармонійно вписується ця біла ротонда з сріблястим куполом, увінчаним позолоченим хрестом, в чудову лісову природу на околиці Диканьки.


На Миколаївській церкві М.О. Львов вперше застосував систему подвійного купола, і цей винахід пізніше запозичив архітектор
А.Н. Вороніхін при будівництві знаменитого Казанського собору С.-Петербурзі. У між купольному просторі на третьому поверсі Миколаївської церкви, куди ведуть збоку вузькі гвинтові сходи, знаходяться хори. На внутрішній поверхні великого зовнішнього купола були виконані розписи на біблійські теми, серед яких виділялися голубе небо й ангели. У барабані цього купола розміщені невидимі зсередини вікна, крізь які денне світло потрапляло до центрального залу. Коли церковний хор співав під час служби, то здавалося, що його мелодійні звуки доносилися прямо з небес. Чарівні звуки пісень, що линули високо над головою, підсилювалися чудовою акустикою храму.
Досі нерозгаданою таємницею є знамениті "повітряні печі" М.О. Львова, розміщені між першим та другим поверхами. Вони не тільки обігрівали, а й провітрювали приміщення зберігаючи постійну температуру і вологість – і робили це не гірше сучасних кондиціонерів. У 1851-1852 роках, коли проводилася деяка добудова і під церквою було влаштовано родинну усипальницю Кочубеїв, то на дверцятах печі за львівським проектом було викарбувано: "Для вентиляции склепа протопить немного…"
Цей склеп особливо цікавить численних відвідувачів Миколаївської церкви з України та різних країн світу. Поховані тут п'ять князів і три княгині з роду В.П. Кочубеїв. Першим було зохоронено сина будівничого церкви В.П. Кочубея – Василя, який прожив усього 38 років і заповідав поховати його під стінами родової кочубеївської церкви. Він служив помічником попечителя Петербурзького учбового округу, а прославився як колекціонер-нумізмат, колекція монет якого (понад 700 штук) була однією з найбільших і найцінніших в Росії. Поруч похована і його дружина Олена Павлівна. Ці два масивні саркофаги виділяються в підземеллі білизною італійського мармуру з тонкою різьбою на кришках. Привезені вони були спеціально з Італії. Тут же під мармуровою плитою в підлозі похована і їх дочка Марія. Глуху стіну склепу прикрашають дивовижної краси мозаїчні ікони невідомих майстрів. Кожне захоронення має свої відмінні риси, відрізняється конструкцією та кольором саркофагів. Їх оздобленням. До пограбування усипальниці у 1919 і 1933 роках особливо виділялась позолота склепу.
Розкіш, з якою були зроблені кочубеївські поховання, вражає й донині, адже вони поступалися царським. Це й викликало невдоволення імператора двору: "Хоть ты и Кочубей, да не будь выше царей…"
Особливу увагу привертає іконостас з мореного дуба. Робота виконана українськими майстрами-умільцями, які спеціально посилалися на навчання до Італії. Вражає чудова тонка різьба поде реву, що дивним мереживом обрамлює ікони, написані петербурзькими художниками.
Збереглися й викладена з мармурових плит сірого, білого та чорного кольорів підлога, кіот над тим місцем, де поховані Василь і Олена Кочубей, пам'ятник з чорного мармуру і меморіальна дошка на честь князя і княгині. Тут же стоять ікони святого Василя Великого та рівноапостольної цариці Олени відомого майстра живопису нефа. Вівтар з білого мармуру піднято на дві сходинки, а справа з чорного мармуру на трьох сходинках підіймається те місце, де молилися Кочубеї.
З глибини XVII ст. дійшов до нас і пеньок з дубовим хрестом у вівтарі, на якому було знайдено ікону святого Миколи-чудотворця, що започаткувала ще тоді дерев'яну церкву, яка стала називатися Миколаївською за назвою тієї ікони. Миколаївським було названо й навколишній ліс.
Чудотворна ікона Святителя Миколая ( після революції сліди її зникли, доля невідома) приваблювала до себе численних віруючих, а також хворих, калік, обездолених людей, які сходилися сюди звідусіль з надією вимолити зцілення або кращу долю. Побувала тут і молода жінка Марія Іванівна Гоголь-Яновська з села Василівки, що за тридцять верст від Диканьки. Її ще в колисці пророчив собі в наречену 14-літній підліток з сім'ї сусіди-поміщика, а коли дівчинці виповнилося 14 років, він одружився на ній. Засмучена горем від появи вже другої мертвонародженої дитини, у свої сімнадцять літ вона не раз і не два приходила сюди до образа Святого Миколи-угодника, вимолювала життя і щасливу долю для майбутньої дитини. На честь честь цієї церкви ті її чудотворної ікони і назвала вона новонародженого сина Миколою. Це був наш великий письменник-земляк Микола Васильович Гоголь, який часто потім відвідував Миколаївську церкву.

Разом із спорудженням церкви почалося й будівництво дзвіниці за проектом архітектора Луїджі Руска, яке через фінансові труднощі було завершено повністю лише у 1827 році. Це – оригінальна двоярусна мурована споруда, для якої спеціально було виготовлено два дзвони – вагою 2.5. та 8 пудів. В ясну погоду їх мелодійний переспів можна було почути навіть на околицях Полтави.

На жаль, з певних причин , ми не потрапили цього разу до ще однієї величної споруди-Троїцької церкви, збудованої 1780 року в стилі барокко на місці знесеної дерев'яної Хрестовоздвиженської церкви в історичному центрі села. Ходили до неї переважно козаки, тут було відкрито й церковно – приходську школу. Під правим криласом поховано будівничого церкви П.В.Кочубея з його дружиною Уляною Безбородько. Троїцька церква – єдина в Україні пам'ятка архітектури, тісно пов'язана з творчістю М.В.Гоголя, який часто бував у ній і змалював у повісті "Ніч перед Різдвом".

Парасоцький ліс – ботанічна пам’ятка природи загальнодержавного значення.

Зайнята ним площа становить 145 га. Видовий склад рослин дуже багатий – 360 видів вищих рослин. Тут проходить північно - східна межа розповсюдження граба в Україні.

Славляться оспівані О. С. Пушкіним у поємі "Полтава" вікопомні Кочубеївські дуби, що стоять неподалік у Миколаївському лісі на старовинному Полтавському шляху.


Кочубеївські дуби – пам"ятка природи вікових дерев охороняється Законом України з 1964 року. Це 4 велети (один стоїть окремо неподалік лісництва) віком близько 800 років з діаметром стовбура 1,5 - 1,8 м і висотою 20-22 м, що залишилися від дубової алеї ,яка прикрашала в"їзд до першої садиби Кочубеїв. За легендою, біля одного з велетенських дубів, що зберігся, юна Марія (Мотря) Кочубей зустрічалася з гетьманом України Іваном Мазепою. Цей дуб так і називався в народі: дуб Марії або дуб Мазепи.
Як свідчить народне повір"я, притиснувшись до могутнього дерева, можна й собі перейняти його здоров"я, міць та довголіття.Що ми залюбки й робимо ( Я до дуба, а кума- до мого чоловіка:))))))

Чимало прекрасних місць побачила всесвітньо відома художниця Марія Башкирцева, подорожуючи по Європі, в Росії та Україні. Однак у Диканьці вона була вражена побаченим. "За красою саду, парку, споруд Диканька може суперничати з віллами Боргезе і Доріа в Римі …" Палац Кочубеїв пограбували і спалили з метою запобігання поверненню цих багатств власникам-князям самі диканські селяни. Цей чудовий архітектурно-природній ансамбль був одним з кращих в Україні садибно-паркових комплексів кінця XVIII початок XIX століть. І досі привезені з різних кінців світу американські акції, англійські тополі та пірамідальні дуби-красені прикрашають ландшафт колишньої садиби Кочубеїв.


Ніде в світі немає такої, як у Диканьці, Бузкової ями. Закладений В.П. Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар'єрі глибиною до 5 метрів, де добувалася глина для цегельного заводу, Бузковий гай площею 2 га з часом став унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. І досі живе в народі пов'язана з цим гаєм історія.

Було у впливового державного діяча князя В.П. Кочубея тринадцятеро дітей. Одна донька Ганна тяжко захворіла. Не допомогли хворій ні столичні розваги, ні європейські ліки, ані далекі подорожі. Порадили лікарі вразити її чим-небудь незвичайним, дивовижною красою. Ось і звелів багатий батько засадити вже непотрібну після закриття цегельного заводу велетенську яму бузком різних сортів, привезених із-за кордону, розбити тут алеї, поставити альтанки, плекаючи надію весняним бузковим буйноцвітом зцілити доньку.


І ось навесні привезли до гаю згасаючу Ганну. Щоб набратися в дорозі побільше вражень, відправили її з Петербурга окружним шляхом: спочатку до Москви залізницею, далі на пароплаві по Волзі та Каспійському морю, в кінній кареті через Кавказ, потім лагідні чорноморські хвилі, сонячний Крим, подорож по Дніпру. Як і очікувалось, Бузкова яма справила неповторне враження. Змучена юна Ганна повеселіла, їй стало краще. Але відцвів бузок, відійшло й життя молодої дівчини. А Бузкова яма залишилась, щоб кожної весни наповнюватися неповторними пахощами і солов'їними мелодіями, щоб існуванням своїм зцілювати і звеселяти людей.

І ніде більше в світі не проводиться таке своєрідне свято "Пісні Бузкового гаю", яке відбувається щороку в травні на мальовничій південній околиці Диканьки, біля Пивоварських ставків, по обидва боки яких розкинулися знаменитий Бузковий гай та Ялиновий гай, посаджений у 1908-1910 роках на площі 4,5 га. Бузковий гай в Диканьці - як сімейна реліквія селища, що трепетно зберігається, перекидає місточок між далеким минулим і сьогоденням, пов"язує давні звичаї народних гулянь із сучасними. І коли зацвітає бузок, цією красою милуються всі впродовж багатьох десятиліть, тут відбуваються народні гуляння.

Це весняне свято буяння природи здобуло статус обласного і радо приймає гостей з усіх куточків Полтавщини та України.



Ось такі вони- сучасні Наталки-полтавки


І козарлюги в шароварах, як писав М. Гоголь, "завширшки з Чорне море"



Запальний "Гопак"

І це тільки початок...





Кілька імпровізованих сцен і просто на алеях- гурти, колективи, троїсті музики, театральні дійства....



(Далі буде)

lana,
гарне свято, чудова традиція.....радує ЦЕ

чекаю на продовження

Ланочко, ніби самі там побували! Дякую за розповідь, чекаємо продовження!

Lana Ваша розповідь просто неймовірна. Мені дуже сподобалося, так і хочеться побувати в цьому чарівному куточку.

gutka,
Славочка,
utya,
Дуже дякую!!!!
Ну, що ж , поїхали далі!

Чи не найбільшою окрасою свята є "Містечко майстрів". Не можна не дивуватися тому, який талановитий усе-таки наш народ!!!!!!!!